Глава 21

Ждан

Жданові страшенно подобалося дивитися на жваву та шумну компанію, що зібралася цього вечора в його садку.

Його дуже тішило те, що Олег нарешті перестав ходити навколо Мілани з обережністю людини, яка ще не до кінця впевнена, чи має право дихати в її бік, і знову став самим собою, а Мілана тепер спокійно та навіть розслаблено розмовляла з ним, час від часу усміхаючись. Віка та Ніка взагалі не помічали жодних дорослих драм, бо для них вечір був вдалим уже хоча б тому, що вони встигли набігатися, наїстися м'яса та морозива, посперечатися через якийсь камінець і декілька разів поскаржитися на Броді.

Ждан дивився на все це з тією особливою внутрішньою втіхою, яка приходить, коли бачиш поруч важливих для тебе людей і розумієш, що з ними все гаразд. Олег з Міланою помирилися, дівчатка щасливі, у будинку тихо, вогонь у грилі догоряє, а вечір виявився набагато кращим, ніж Ждан очікував. Здавалося б, чого ще хотіти від звичайної літньої вечері?

Втім, одна причина для гарного настрою була особливою — Барбара.

У якийсь момент Ждан майже перестав помічати, як його погляд усе частіше повертається саме до неї. Він слухав розмову, відповідав Олегові, щось казав дівчаткам, слідкував за грилем, а потім раптом ловив себе на тому, що знову дивиться в її бік. І щоразу Ждан знаходив у Басі щось, що хотілося розглядати трохи довше. А потім ще, і ще…

Ось вона усміхається, коли слухає близнючок, а тепер поправляє волосся. Наступної миті відкидається на спинку стільця, коли їй стає особливо затишно. А як вона сміється! Трохи примружуючи очі, які виблискували наче зірки. Коли її щось зацікавило, погляд Барбари стає особливим — уважним, але без того настирливого інтересу, яким так часто грішать ті, хто хоче знати про інших більше, ніж їм дозволяють. У ній взагалі було дуже багато приємного для ока й водночас небезпечно приємного для самого Ждана, бо що довше він на неї дивився, то складніше йому ставало переконувати себе, що це — лише радість від несподіваної зустрічі з чудовою людиною з далекого минулого.

Колись Бася справді була просто милою. Трохи смішною, трохи незграбною, худенькою дівчиною в окулярах, яка намагалася залишатися непомітною, хоча часом це їй зовсім не вдавалося. Особливо тоді, коли Бася, мабуть, вважала, що ніхто не бачить, як вона підглядає за ним і Катериною.

Ждан згадав про це тепер і мимоволі усміхнувся, бо в тодішніх спробах Басі бути невидимкою було щось напрочуд кумедне. Вона могла визирати з-за дверей, затримуватися неподалік, коли вони з її сестрою розмовляли, або удавати, що її надзвичайно зацікавила якась книжка, тоді як погляд раз у раз зривався у їхній бік. Ждан це помічав. Він же не сліпий. А коли бачив, то завжди намагався або поцілувати Катерину, або ж обійняти її особливо міцно. Катя зазвичай обурювалася, а він лише сміявся, проте потім дуже швидко про такі випадки забував і ніколи не надавав їм особливого значення.

Дивним було інше. Ждан раптом зрозумів, що за всі ті роки жодного разу не порівнював Басю з Катериною — навіть тоді, коли вони знаходилися поруч. Сестри були надто різними, щоб ставити їх на одну лінійку. Катерина була яскравою, упевненою, тією дівчиною, яка легко привертала увагу й ніколи не сумнівалася, що має право її отримувати. Бася ж залишалася десь збоку — тиха, розумна, мила, з великими окулярами й тією сором'язливою усмішкою, яка Жданові дуже імпонувала. Йому взагалі подобалася ця дівчина. Просто подобалася. Без жодних складних пояснень і без думки про те, що колись ця симпатія зможе перетворитися на щось інше.

А тепер, у цей чудовий літній вечір, коли Ждан спостерігав за Барбарою особливо уважно, він раптом усвідомив, наскільки безповоротно все змінилося. Навпроти нього  сиділа не та худенька Бася з минулого, а вродлива, самодостатня жінка.

Причому не просто вродлива, а приваблива настільки, що Жданові ставало дедалі важче удавати, ніби він цього не помічає. У ній з'явилася впевненість, якої колись не вистачало, але водночас не зникло щось те давнє, що йому подобалося в ній ще тоді, і що досі важко сформулювати. Бася стала іншою, проте залишилася собою, і, мабуть, саме ця комбінація діяла на нього сильніше, ніж будь-яка зовнішня краса. Він міг би захопитися вродливою жінкою, як захоплюються гарним краєвидом — помітити, оцінити й піти далі. Можливо, піти не одразу. З Барбарою так не вийде, бо її хотілося вивчати, вслухатися в її голос. Хотілося знати, про що вона міркує, коли раптом замовкає, а ще упіймати той момент, коли вона сама не помічає, що усміхається. Тоді вона ставала неймовірно чарівною.

А ще Жданові дедалі сильніше, майже непереборно, хотілося торкнутися її.

Ця думка виникла не як щось заплановане й навіть не особливо доречне. Вона просто з'явилася, а потім почала вперто повертатися. Ждан мріяв відчути Барбару у своїх обіймах, як тоді — вночі у сусідньому котеджі, притягнути ближче, відчути її поруч не випадково, як біля озера, коли він привітав її майже інстинктивно, а тому, що Ждан цього хотів. Він дивився на неї й дедалі менше вірив у власне пояснення, що це лише радість від зустрічі з давньою знайомою.

Мабуть, симпатія, яку він колись відчував до милої дівчини в окулярах, трансформувалася так само природно, як змінюються дерева в саду — одного дня дивишся на них і раптом розумієш, що перед тобою вже зовсім інший пейзаж.

Олег та Мілана понесли близнючок додому і, швидше за все, залишаться у своїй кімнаті. Тим часом Ждан не відводив погляду від Барбари. Сидіти навпроти неї й удавати, що його цілком влаштовує лише спостереження, ставало дедалі складніше.