Глава 20

Барбара

Вона саме хотіла поцікавитися, чим може допомогти, коли з боку будинку несподівано долинув такий вереск, ніби там одночасно оголосили про появу цирку і безплатне морозиво для всіх присутніх. Барбара мимоволі повернула голову в той бік, а вже за мить у саду з'явився високий вродливий парубок з двома близнючками на руках.

— Олег? — поцікавилася Бася, хоча могла й не питати, бо він був дивовижно схожий на свого батька в молодості.

— Ага, — підтвердив Ждан з неприхованою гордістю в голосі. Він з посмішкою спостерігав за процесією.

Вочевидь Олег намагався бодай якось контролювати ситуацію, але дві майже п'ятирічні дівчинки щосекунди йому заважали. Одна висіла в нього на правій руці, друга обхопила шию зліва, обидві говорили одночасно, перебивали одна одну й вимагали, щоб тато негайно підтвердив версію подій, яку кожна вважала єдино правильною.

За ними з безтурботним виглядом йшла симпатична маленького зросту білявка, несучи в руках декілька пакетів. На її обличчі ще залишалася тінь втоми від дороги, проте раз у раз вона поглядала на Олега, і в цих поглядах було щось таке, що Барбара одразу зрозуміла — між цими двома точно палахкотить кохання.

— Барбаро, наш татко приїхав! — оголосила Віка так, ніби прибув найважливіший гість.

— Олег, — її батько кивнув і поглянув на Ждана. Сподівався почути, що тут робить якась незнайома Барбара? Але його батько поки що мовчав. Він би й не встиг нічого сказати, бо Ніка негайно додала:

— І мама!

— Мілана, — всміхнулася жінка. — У вас дуже гарне ім’я.

— Дякую! — Барбара негайно відчула до цієї жінки симпатію. — Давайте допоможу, — простягнула вона руки до пакетів.

— Давай я, — негайно відреагував Ждан, але Мілана рішуче похитала головою.

— Я сама. Тут — важливий та крихкий багаж.

— Наша мама купила квіти, — негайно повідомила Ніка.

— І кущі, — додала Віка, обіймаючи батька. — Багато!

— Дуже багато! — додала Ніка і притулилася головою до маминої ноги.

— Олег дозволив купити все, що захочу, тож я не економила, — хмикнула Мілана, підійняла брову і поглянула на чоловіка. Олег на мить заплющив очі, а Ждан тихо засміявся.

— Це інвестиція, — несподівано серйозно відповів Олег, обережно опускаючи дівчаток на землю. — У сімейний мир.

Мілана подивилася на нього, примруживши очі, але всміхаючись так, наче вони тут були зовсім одні.

— І в сад, — сказала вона так виразно, наче мова йшла зовсім не про сад.

— Особливо в сад, — швидко погодився Олег.

А Барбара раптом подумала, чи ці двоє, бува, не після сімейної сварки. Мабуть, це лише перший акт примирення. Але це не її справа.

Близнючки вже знову кудись побігли, бо для них прибуття батьків, очевидно, було лише черговою подією насиченого дня, після якої треба негайно переходити до наступної. Віка щось кричала про Броді, Ніка повідомляла, що треба подивитися, чи не з'їв він їхнє печиво, а  Барбара дивилася їм вслід і усміхалася.

Уся ця родина з'явилася в саду разом з таким гуркотом, сміхом, рухом і взаємними репліками, що тиша, яка ще декілька хвилин тому здавалася невіддільною частиною літнього вечора, відступила кудись за дерева. Тепер тут було життя — трохи хаотичне, абсолютно неідеальне й від того дивовижно справжнє. Мілана поправляла волосся, Олег таки забрав у дружини пакунки, а десь з будинку вже чувся ображений котячий голос, ніби Броді щойно дізнався, що його господарі повернулися без попереднього погодження з ним.

Барбара усміхалася разом з усіма, хоча в якийсь момент відчула в грудях тихий, майже непомітний щем. Ні, не заздрощі. Вона щиро раділа за усіх цих людей. Їй подобалося дивитися, як поводиться Олег, ще зовсім молодий чоловік, але вже чоловік і батько, як Мілана, попри втому після дороги, усміхається йому, як їхні дві невтомні донечки то з’являються, то зникають, і без жодних сумнівів вважають весь цей будинок, сад і людей навколо своїм беззаперечним і страшенно цікавим світом. У цьому було щось таке просте й цінне, що Барбара навіть не намагалася відвести погляд.

Шкода, що у неї ніколи такого не було.

Барбара повільно вдихнула, видихнула й знову всміхнулася. Її життя склалося інакше, але вона не збиралася жаліти себе посеред чужого саду, особливо коли навколо відбувалося стільки всього хорошого. Та десь усередині все одно залишалося маленьке місце для того, чого в її житті так і не сталося.

Особливо для дітей. Цю проблему вона не любила чіпати навіть подумки. Можливо, саме тому зараз так уважно та довго дивилася на близнючок.

Віка несподівано помітила її увагу, підбігла й схопила Барбару за руку.

— Ми зараз покажемо тобі, що купили наші батьки!

Тобі? А чому ні? Нехай буде «тобі».

Ніка вже тягнула її за іншу руку. Барбара засміялася й дозволила себе повести. Мабуть, їй пощастило бодай цього вечора стати частиною цієї галасливої, але дружної сім'ї. І чомусь від цієї думки на душі стало значно приємніше.

Усе приготувалося напрочуд швидко, бо в таких сім'ях, де люди давно знають, хто за що відповідає, святкова вечеря не потребує ні командного пункту, ні стратегічної наради. Ждан займався грилем, Олег вправно допомагав з м'ясом та овочами, Мілана нарізала зелень і накривала стіл, а Барбара спочатку намагалася не заважати цьому налагодженому механізму, але зрештою теж отримала важливу роботу – розставляти тарілки, серветки та столове приладдя.