Глава 17

Барбара

Після ранкової прогулянки Барбара повернулася до котеджу з приємним відчуттям втоми — адже зазвичай вона так багато часу підряд пішки не ходила. Але ця втома зовсім не була схожа на ту, що вона звикла відчувати після робочого дня.

Там, у місті, знесилення накопичувалося не тільки через пацієнтів та операції, але разом з десятками непрочитаних повідомлень, телефонними дзвінками, які чомусь завжди траплялися саме тоді, коли Барбара нарешті сідала перекусити, і з нав’язливими думками про завтрашні справи, що вже вишикувалися в голові довгою, безжальною чергою. Тут же все було якось інакше. Разом з літнім сонцем, ходьбою, свіжим повітрям та нескінченною балаканиною близнючок все це сприймалося напрочуд приємно, наче організм нарешті зрозумів, що сьогодні від нього не вимагають нічого, окрім як відпочивати та отримувати задоволення.

На обід Барбара приготувала собі дещо зовсім нехитре — ще не вистачало у відпустку стояти коли плити! — порізала свіжі овочі, додала в тарілку сиру, зелені, декілька шматочків хліба й налила в склянку лимонад. Їсти вона вирішила на терасі, бо обідати в таку погоду на кухні здавалося майже злочином. Барбара поставила тарілку та склянку на невеликий столик і влаштувалася в кріслі, витягнувши ноги вперед.

Капелюх з широкими крисами від сонця, який Барбара планувала одягнути пізніше, вона поклала поруч, а окуляри з темними лінзами влаштувала на стрічці, яка огортала капелюх по колу, перетворивши головний убір на щось справді прикольне. Чому ні, якщо у неї був такий настрій? Тож навіть ця дрібниця чомусь викликала у Барбари усмішку. Мабуть, відпустка вже починала діяти на неї сильніше, ніж вона планувала.

Барбара повільно їла й розглядала сад. Сонце вже підійнялося доволі високо, але на терасі поки що була тінь, десь неподалік дзижчали невтомні комахи, а листя час від часу тихо шелестіло від легкого вітру. Усе довкола здавалося настільки мирним, що навіть думки Барбари стали неквапливими, мабуть, підлаштовуючись під загальний ритм. Вони більше не бігли одна поперед одної, як у робочі дні, не вимагали терміново ухвалити рішення, комусь передзвонити чи згадати, що саме вона забула зробити. Барбара могла спокійно пережовувати шматочок сиру й одночасно згадувати ранкову прогулянку, не боячись, що десь у цей момент пропускає щось надзвичайно важливе.

А згадати було що.

Передусім, звісно ж, про близнючок, які за декілька годин примудрилися завантажити її такою кількістю інформації про селище, що Барбара вже відчувала себе мало не почесною мешканкою. Барбара усміхнулася, згадавши Броді, який поставився до спільної прогулянки з тією самою гідністю, з якою деякі люди ставляться до пропозиції безплатно попрацювати у вихідний. А потім її думки плавно перейшли до Ждана.

Барбара відклала виделку, на мить замислилася, а потім знову взялася до обіду, наче цей нехитрий рух міг повернути думки в цілком безпечне річище. Це не допомогло. Думки про Ждана все частіше та усе більше неслухняно виникали у її голові.

Ось це його «Радий бачити, Басю» ніяк не забувалося. Як і обійми біля озера, про які вона давно повинна перестати згадувати. Що вже казати про нічний поцілунок…

Дідько! Її давно ніхто так не цілував. Після розлучення минуло вже два роки, і Барбара більше не заводила стосунків. Не хотіла. А тут таке палке привітання! Вітались, на жаль, не знаю, та все ж…

Невже вона подумала «на жаль»?

Барбара тихо хмикнула. І все ж добре, що поцілунок був адресований не їй. Барбара планувала тут розслабитися, а не…

«Думаєш?»

«Впевнена».

Барбара відкусила шматочок хліба й поглянула на сонячний сад.

Найсмішніше було те, що ще вчора вона приїхала сюди з абсолютно чітким планом — два тижні відпочити, виспатися, не відповідати на робочі повідомлення, не чути жодного слова про операції, пацієнтів, графіки та не дивитися на чужі обличчя, які потребують її професійної уваги. Вона хотіла тиші, спокою і мінімуму соціального життя.

Натомість зустріла колишнього хлопця своєї сестри, у якого вже є дві онучки, кота Бутерброда  з аристократичним псевдонімом Броді та купу зацікавлених поглядів, а сама Барбара навіть погодилася прийти до сусіда на сімейну вечерю.

«Це ще нічого не означає. Мабуть».

А загалом — феєричний початок відпустки. Можна тільки сподіватися, що наступні тринадцять днів не намагатимуться перевершити перший.

Барбара тихенько хихикнула й знову піднесла виделку до рота.

Втім, якщо бути чесною, Барбарі все це подобалося — незвичне селище, озеро, дівчатка, які говорили без упину, кіт, який демонстративно ігнорував людські плани, та навіть ці безцеремонні запитання продавчині та баристи, у відповідь на які у великому місті Барбара б чемно, але безкомпромісно поставила б співрозмовницю на місце. А тут їй було ліньки навіть щось вигадувати у відповідь. Можливо, тому, що вперше за дуже довгий час Барбара нікуди не поспішала.

Вона відкинулася на спинку крісла, підставила обличчя сонцю, а потім, згадавши про шкіру, одразу ж передумала й одягнула капелюх, але поки що не чіпала окуляри. Барбара дивилася на них і міркувала про те, що, можливо, відпустка справді була саме тим, чого їй давно бракувало. Хоча б тому, що тут, у котеджному селищі, у неї нарешті з'явився час дивуватися власному життю.