Глава 14

Барбара

Вона неквапливо йшла центральною вуличкою селища, час від часу мимоволі всміхаючись сама до себе. Сонце вже доволі сильно припікало, але дивним чином поспішати, щоб сховатися за стінами котеджу, зовсім не хотілося.

Який все ж дивний сьогодні день. Барбара не пригадувала нічого подібного. Почався з поцілунку тоді ще незнайомця у темній кухні, продовжився знайомством з двома невгамовними близнючками та домашнім котом на ім'я Броді, який, як з'ясувалося, повністю ігнорував своє офіційне ім'я Бутерброд, а ось тепер — запрошення на сімейну вечерю.

Тож у Ждана є ще син і невістка. Онучки — взагалі справжні скарби. Щасливий чоловік! Щоправда, здається, не одружений. Але ж існує якась знайома жінка, яка періодично відпочиває поруч і…

«Барбаро, це не твоя справа, чим вони займаються наодинці».

Вона тихенько зітхнула. Це було так дивовижно, що Барбара майже без опору погодилася на вечерю в чужому сімейному колі. Зазвичай вона ухвалювала рішення зовсім інакше. Спочатку все ретельно зважувала, знаходила щонайменше п'ять причин відмовитися, потім стільки ж — погодитися, після чого ще добу переконувала себе, що зробила правильний вибір. А тут — практично жодних сумнівів і навіть уточнень, наче це було найприродніше рішення у світі.

Проте найдивнішим було те, що Барбара й сама не могла чесно відповісти собі, чому сказала «так».

Через Ждана?

Точно ні! З якого дива?

Принаймні їй дуже хотілося в це вірити. У нього ж є власне влаштоване життя, а Барбарі цілком подобається своє. Щодо тимчасового та приємного для обох флірту, так Барбара ніколи таким не займалася. Жодного разу. Вона надавала перевагу усьому надійному та довготривалому.

Через близнючок? Ось це цілком можливо. Після декількох годин знайомства ці дві маленькі стихії вже поводилися так, наче Барбара — родичка, яка приїжджала до них щоліта від самого їхнього народження.

Чи, може, причина зовсім в іншому? До прикладу — у цьому дивному селищі, у лісі та озері, а ще у несподіваному відчутті, що вона приїхала не в абсолютно чуже місце, а туди, де чомусь легко дихалось і майже нічого не дратувало.

Але Ждан так її обійняв, наче щиро зрадів зустрічі…

Барбара знову всміхнулася через це припущення. Іронічно, звісно ж. Ці обійми точно адресувалися Катерині, а не її непомітній молодшій сестрі.

Тоді навіщо Жданові номер її телефону?

Саме так. Коли Барбара повідомила веселій компанії, що затримається в центрі селища, Ждан негайно попросив її номер.

— Навіщо? — здивувалася Барбара. Адже вони — сусіди. Якщо буде охота, можна побалакати прямо через вікно.

— Щоб ти не заблукала, — з серйозним виглядом заявив Ждан.

Барбара тоді щиро розсміялася.

— У селищі, де одна головна вулиця?

— Не недооцінюй людські здібності, — відповів він. — Я одного разу примудрився загубитися біля власного будинку.

— Це ж як?

— Довга історія. Розповім іншим разом.

Тож він нічого не пояснив, а просто записав її номер. Набрав його зі свого телефону, дочекався короткого дзвінка й задоволено кивнув.

— Тепер усе гаразд.

— Справді? — перепитала Барбара.

— Звісно.

— А якщо я забуду десь телефон? — сміючись, поцікавилася вона.

Ждан справді над цим замислився, а потім заявив:

— Тоді я щось вигадаю.

І ось тепер, згадуючи цю розмову, Барбара вкотре упіймала себе на усмішці.

Дивний чоловік. Вродливий. Привабливий. Навіть милий. Принаймні, поки що.

«Ні, люба, — подумки сказала собі Барбара. — Романтика — це вже не для тебе. Тобі сорок два, і тебе лише запросили на вечерю. Люди іноді роблять це просто так».

Щоправда, її внутрішній голос чомусь не лунав так переконливо, як зазвичай.

Міркуючи, вона вже дійшла до невеликої продуктової крамнички, над входом до якої гойдався дерев'яний різьблений напис, а біля дверей пахло свіжим хлібом так спокусливо, що навіть людина без жодного почуття голоду неодмінно купила б бодай одну паляницю.

Щойно Барбара переступила поріг, продавчиня приблизно її віку привітно усміхнулася.

— Добрий день, пані…

Це пролунало так, наче Барбара мусила сама додати своє ім’я, але вона цього, звісно ж, не зробила.

— Добрий день.

Барбара швидко зібрала до кошика трохи фруктів, пляшку води, сир, зелень, йогурт, маленький буханець житнього хліба, ще якісь дрібнички та вже підійшла до каси, коли жінка, пробиваючи товар, ніби між іншим, запитала:

— А ви давно знаєте нашого Ждана?

Барбара підійняла голову. Нашого?

Запитання пролунало так несподівано, що вона навіть не одразу зрозуміла його суть.

— Перепрошую?