Глава 13

Ждан

Він ще якийсь час дивився на Басю, майже не чуючи, як неподалік близнючки знову сперечаються про щось надзвичайно важливе. Здається, вони вже встигли знайти біля самого берега гладенький камінець, який можна жбурнути у воду, і тепер намагалися з'ясувати, кому саме пощастило помітити його першою. Їхні голоси долинали уривками, змішуючись з тихим плюскотом води, але зараз Жданові було не до дитячих суперечок. Його увага вперто поверталася до Барбари.

Вона наче й усміхалася, і так само привітно реагувала на його слова, а ще спокійно дивилася в очі. Загалом, Бася не видала себе жодним словом. І все ж таки щось невловно змінилося.

Мабуть, випадкова людина цього б не помітила, та Ждан чомусь відчув це майже фізично. Ще мить тому між ними панувала приємна щирість, і тут наче раптом виникла тонка, майже прозора скляна стіна. Її ще не видно, але вже не можна простягнути руку та обійняти Басю так само безтурботно, як хвилину тому.

Це відчуття здивувало Ждана не менше, ніж насторожило.

Він давно навчився довіряти своїм відчуттям та реакціям навіть на дрібниці. Життя не раз переконувало його, що люди рідко говорять уголос про те, що справді відчувають. Натомість змінюється погляд, усмішка, голос, а між звичайними словами раптом з'являються короткочасні паузи, наче співрозмовник ретельно добирає слова.

Саме це зараз сталося і з Басею. Що ж він не так сказав? Де помилився?

Адже її виразні, дуже гарні очі, які колись ховалися за лінзами окулярів, раптом втратили ту безтурботність, що світилася в них ще зовсім недавно. Саме це найбільше збивало з пантелику, адже ображеною Бася не виглядала.

Ждан мимоволі повернувся думками до тієї миті, коли після її запитання просто обійняв її. Лише тепер він дозволив собі подивитися на цей вчинок очима Барбари — вони стояли просто біля озера, довкола прогулювалися люди, хтось сидів на лавках, дехто неквапливо проходив повз, а він, ні на мить не замислившись, притягнув її до себе так, ніби мав на це повне право.

Для Ждана це справді було природно. Ні, він не обіймав усіх знайомих жінок підряд і не намагався справити на Басю враження. Це був навіть не флірт, а лише короткий, абсолютно щирий порив радості від зустрічі з людиною, яку він був щиро задоволений побачити знову.

За ті роки, що Ждан прожив в котеджному селищі, він майже розучився перейматися тим, що подумають люди. В цьому не було жодного змісту, бо кожна найменша новина ставала приводом для довгих розмов та масштабування, а кожна випадкова зустріч уже до вечора обростала десятком нових подробиць. Колись Ждана це страшенно дратувало, потім почало смішити, а згодом йому стало абсолютно байдуже. Нехай говорять. Усе одно завтра вони знайдуть іншу, актуальнішу та, можливо, скандальнішу тему.

Але він навіть на секунду не замислився, що для Басі це може бути важливо. Вона цілком могла дивитися на подібні ситуації під іншим кутом. Ймовірно, Бася просто не любила, коли хтось так легко, можна сказати безпардонно, порушував її особистий простір.

Якщо так, то він, мабуть, справді повівся нерозважливо, але не тому, що обійняв. Якби час повернувся назад, Ждан, найімовірніше, зробив би так само. А тому, що навіть на мить не замислився, як Бася почуватиметься після цього. Колись вона була дуже тихою та навіть таємничою дівчиною.

Ждан уже збирався перепросити — не за самі обійми, а за можливу незручність, яку ненароком завдав, коли з кишені долинув різкий дзвінок мобільного телефона.

Він машинально дістав його та поглянув на екран.

— Перепрошую, Басю, — тихо вимовив він, переводячи погляд на неї. — Мушу відповісти.

Барбара знизала плечима і почала спостерігати за дівчатками. Але Ждан не зробив жодного кроку вбік, бо не вважав цю розмову секретною. Принаймні, не від Басі.

— Як успіхи, Олеже? — запитав він у сина.

— Привіт, батьку, — почувся в слухавці голос його двадцятитрирічного сина. Лунав він доволі оптимістично, тож Ждан мимоволі видихнув.

— Коли чекати? — негайно поцікавився Ждан.

— А що, мої красуні вже тебе замучили? — розсміявся Олег.

Регоче, значить не все так погано.

— А ти приїжджай, тоді й побачиш, — іронічно зауважив Ждан. Він обожнював онучок, але ж й тиші іноді хотілося.

— Зрозумів. Будемо під вечір. Тож готуй вечерю, — додав Олег.

«Будемо» — це взагалі чудово.

— Якщо твої доньки дадуть мені бодай щось зробити, то вечеря буде.

— Домовилися. До зустрічі!

Ждан запхав телефон до кишені та упіймав зацікавлений погляд Басі. Якщо так, тоді…

— Син з невісткою повертаються увечері. Запрошую на вечерю.

Барбара помітно замислилася.

— Навіть не знаю. У вас буде сімейний вечір…

— Дівчата, ходімо додому! — тим часом гукнув онучок Ждан. Віка і Ніка миттю опинилися поруч. — Ваші батьки приїжджають. Тож буде святкова вечеря.

— Барбаро, ви прийдете до нас на вечерю? — негайно поцікавилася Віка.

— Віко, я якось… — почала Бася.