Глава 12

Барбара

«Радий бачити, Басю».

Він сказав це так просто, ніби між їхньою останньою зустріччю минуло не декілька десятиліть, а якась парочка діб. І перш ніж Барбара встигла вигадати дотепну відповідь, Ждан зробив крок до неї та міцно обійняв.

От саме цього вона не очікувала. Зовсім. І якщо колись, в юності, юна Бася й мріяла про щось подібне, то зараз її перша думка була абсолютно не романтичною: «Як він може? Тут же люди!»

Барбара поглянула через його плече й одразу помітила те, чого так боялася — на дерев'яній набережній прогулювалися декілька пар, біля човнової станції літнє подружжя неквапливо годувало качок, неподалік двоє підлітків фотографувалися на тлі озера, а ще далі хтось сидів з вудкою. Ніхто не влаштовував оглядини, не показував пальцем у їхній бік, але Барбарі раптом здалося, що всі до одного неодмінно помітили їхні з Жданом обійми.

Вона наказала собі не нагнітати, бо саме так працює людська уява. Навіть коли нічого страшного не відбувається, саме ось ця бісова уява з задоволенням та навіть заповзятістю добудовує решту жахіть самостійно.

Барбара навіть відчула кумедне бажання непомітно штовхнути Ждана ліктем і прошепотіти: «Може, досить? Ми ж не зустрілися після двадцяти років твоєї експедиції на Марс». Чи куди там можна злітати на такий період?

Та найгірше чекало на Барбару попереду, бо варто було їй опинитися в цих жодним чином незапланованих обіймах, як пам'ять, яка ще хвилину тому поводилася цілком пристойно, раптом вирішила, що настав її зірковий час.

Перед внутрішнім поглядом Барбари блискавкою промайнула Бася — худенька, незграбна, у великих окулярах, які вперто сповзали на кінчик носа. Та, що мовчки сиділа у своїй кімнаті, а почувши знайомий чоловічий голос у передпокої, удавала, ніби захоплено читає підручник, хоча насправді не могла розібрати жодного рядка. Дівчина, що червоніла від одного лише його випадкового запитання й щиро вірила, що Ждан не помічає її таємних зацікавлених поглядів.

Барбара наказала собі негайно припинити.  Дуже суворо наказала. Прямо, як лікар нечемному пацієнтові.

«Тобі — сорок два. У тебе за плечима медичний університет, сотні операцій, черга з клієнтів, невдалий шлюб і розлучення. Ти вже давно не дівчинка, яка ховається за дверима».

Її логіка старалася. Справді. Шалено. Але серце, мабуть, за прикладом власниці, вирішило взяти короткострокову відпустку. Бо саме зараз воно поводилося так само нерозумно, як багато років тому.

«Ти серйозно? Барбаро, отямся! Невже після всього, що ми з тобою пережили, тебе можуть вибити з рівноваги дружні обійми?»

Серце, як і належить серцю, навідріз відмовилося спілкуватися з логікою. Воно й загалом не надавало звітів, а зараз вирішило, що спокій — це надто переоцінений стан.

Поки її внутрішня молоденька Бася безпорадно метушилася десь між минулим і теперішнім, доросла Барбара нарешті взяла ситуацію під контроль.

«Досить. Ти не на першому курсі. І вже точно не жінка, яка непритомніє від чоловічих обіймів».

Вона навіть усміхнулася, нарешті підійняла руки й легко обійняла Ждана у відповідь. Саме так, як обіймають давнього знайомого, якого справді приємно бачити після довгої розлуки. Барбара навіть дружньо поплескала його долонею по плечу, ніби остаточно переконуючи і його, і себе, що нічого незвичайного не відбулося.

— Не сподівалася тебе тут побачити, друже Ждане, — сказала вона вже цілком спокійним голосом. — Обов'язково розповім про нашу зустріч Катерині. Ото вона здивується.

Барбара відступила на крок і подивилася йому просто в очі. Саме так дивляться на людину, з якою колись пов'язано багато спогадів, але яка давно стала частиною минулого. Принаймні Барбара дуже старалася.

Усмішка вийшла легкою, відкритою, майже безтурботною, і тільки юна Бася в ній знала, яких зусиль їй коштувала ця невимушеність, бо всередині усе поводилося значно менш дисципліновано.

Ждан уже відсторонився, а Барбара ще декілька секунд стояла, ніби її думки не встигли наздогнати реальність. Найкумедніше полягало в тому, що нічого особливого не сталося. Він не сказав нічого двозначного, не дивився на неї зацікавленими очима і не намагався справити враження. Просто щиро зрадів зустрічі з людиною, яку колись знав.

Усе.

І саме це чомусь виявилося найнебезпечнішим, адже щирість завжди обеззброювала значно сильніше, ніж найвишуканіший флірт.

Барбара аж головою похитала.

«Вітаю, Барбаро. Виглядає на те, що твоя відпустка вирішила не просто тебе здивувати. Вона, здається, налаштована добряче з тебе покепкувати».

Ждан же відповідати не поспішав. Ще якийсь час він уважно вдивлявся їй в обличчя, наче намагався відшукати ту саму непомітну Басю, яку колись знав. А може думав про її сестру. Хто зна?

Нарешті Ждан усміхнувся — тепло та щиро, як Барбара і пам’ятала.

— Буду радий побачити Катерину, — сказав він. — Упевнений, що вона — все така сама красуня.

Барбара теж усміхнулася. До того ж настільки природно, що будь-хто повірив би цій усмішці. Крім неї самої.

Вона давно навчилася любити своє відображення в дзеркалі, пережила розлучення, побудувала кар'єру, до якої йшла майже половину життя, проте одна-єдина фраза раптом з дивовижною легкістю відчинила двері, які вона давно вважала замкненими. Її сестра, поза всяким сумнівом, красуня. Так було завжди. У школі хлопці завжди проводжали Катерину поглядом, а на сімейних святах тітоньки захоплено повторювали, що старша донька вродилася справжньою моделлю. Навіть перехожі чомусь частіше усміхалися саме їй.