Глава 10

Вони вийшли за хвіртку й неспішно рушили вузенькою вуличкою, що звивалася поміж акуратних, доглянутих будинків. Ранкове сонце вже встигло добряче підійнятися над соснами, висвітлюючи різнобарвну бруківку, а повітря було таким чистим, що кожен вдих, здавалося, прояснював розум.

Попереду, взявшись за руки, крокували близнючки. Точніше, крокувати спокійно вони, здається, не вміли. Дівчатка то підстрибували, то бігли на декілька метрів уперед, то раптом згадували щось надзвичайно важливе й поверталися назад, щоб неодмінно розповісти про це дорослим.

— Ось тут живе тітонька Марія! — якось вигукнула Віка, показуючи рукою на будівлю, де внизу була невеличка крамничка з промовистою назвою «Не проґав».

— У неї найсмачніші пиріжки, — пояснила Ніка.

— Але вона не всім їх продає, — зауважила Віка.

— Не правда — усім продає, — насупилася Ніка.

— Ні, не всім, — аж тупнула ногою Віка.

— Якщо запізнишся, і пиріжки закінчилися, то не продає, — вперла руки в боки Ніка.

Барбара лише усміхалася, слухаючи їхню нескінченну суперечку.

Дивовижні дівчатка. Вони говорили майже без упину, перебивали одна одну, заперечували, погоджувалися, брали одна одну за руку, але вже за хвилину знову сперечалися про щось інше. Здавалося, слова у них народжувалися швидше, ніж вони встигали їх вимовляти.

— А ось це — наша крамниця! — раптом зупинилася Віка і тицьнула пальцем у яскраво розфарбовані двері.

— Вона — найкраща! — одразу закивала Ніка.

— Ваша? — здивувалася Барбара.

— Бо там продають морозиво, — пояснила Віка.

— Зрозуміло, — всміхнулася Барбара.

— І лимонад, — заявила Ніка.

— І жуйки, — видала Віка.

Сестра негайно сіпнула її за руку, зупиняючи.

— Але мама не дозволяє їх купувати, — сказала Ніка і додала: — Наша мама — стоматолог.

За декілька десятків метрів дівчатка вже показували на невеличку кав'ярню «Затишний вечір».

— Тут печуть булочки! — крикнула Віка, щоб ніхто не сумнівався.

— З шоколадом, — додала Ніка та кумедно облизнулася.

— І з абрикосовим джемом! — примружилася від задоволення Віка.

— А ще дядько Василь завжди кладе нам більше маршмелоу в какао, — поділилася Ніка.

— Бо ми гарні, — поправила кіски Віка.

— І чемні, — Ніка склала руки перед собою та опустила очі.

Барбара тихо засміялася.

— Скромності вам точно не бракує.

— А що це? — дуетом поцікавилися дівчатка.

Тоді Барбара розсміялася вже вголос. До неї приєднався Ждан, а потім видав, звертаючись до онучок:

— А вам потім поясню.

Далі вони минули маленький ресторанчик з відкритою терасою, прикрашеною вазонами з яскравими петуніями та назвою «Зупинись та посидь».

— Тут найсмачніші вареники! — вказала рукою Віка. — Барбаро, ви любите вареники?

— Люблю, — кивнула Барбара. — Гадаю, їх люблять всі.

— А сирники? — запитала Ніка, підбігла до Барбари й взяла її за руку. — Тут можна замовити сирники з родзинками.

— Сирники я теж люблю, — кивнула Барбара. Тієї ж миті поруч опинилася Віка і взяла Барбару за другу руку, тож Жданові довелося трохи посунутися, а ще нести її сумку. Виглядав він з нею кумедно, але, здається, зовсім цим не переймався.

— А ще сюди всі приходять на свята, — сказала Віка, заглядаючи Барбарі в обличчя.

— Бо тут багато місця, — кивнула Ніка.

Барбара слухала їх уважно, хоча дедалі частіше ловила себе на відчуті, яке вона вирішила не перевіряти. Барбара шкірою відчувала, що Ждан час від часу дивиться на неї, до того ж дуже прискіпливо, наче вивчає. І кожного разу, коли дівчатка щось захоплено пояснювали, а вона сміялася або зупинялася роздивитися будинок чи клумбу, це відчуття лише підсилювалося.

Здавалося, він не тільки показував гості селище і слідкував за онучками, щоб ці бешкетниці чогось не втнули, а ще й намагався зрозуміти щось дуже важливе.

Що саме? Чи це її уява раптом вийшла з-під контролю? І чому вона хвилюється? Ну дивиться і дивиться. Барбара давно не звертала на таке увагу. Та й зараз не варто.

Та все ж… що б це насправді не було, від такої уваги Барбарі періодично ставало трохи ніяково, а ще страшенно цікаво.

— Ми вже майже прийшли! — раптом вигукнула Віка.

— Заплющте очі! — наказала Ніка.

— Ага, і не підглядайте! — додала Віка.

Барбара всміхнулася і слухняно заплющила очі.

— Як скажете.

— Тепер ідіть вперед, — скерувала Віка.

— Не бійтеся, ми вас ведемо, — додала Ніка.

Вони зробили ще з десяток, чи трохи більше, кроків, і Барбара запитала, бо їй вже й самій було цікаво: