Глава 9

Барбара

Барбара піднесла горнятко до губ, обережно зробила перший ковток і упіймала погляд Ждана. Кава виявилася саме такою, яку вона любила — міцною, з ледь відчутною гіркуватістю, що не перебивала смак, а лише надавала йому неординарності, і аромат кориці це лише підкреслював. На декілька секунд Барбара навіть мимоволі заплющила очі, дозволивши собі просто насолодитися миттю.

Коли ж вона знову підійняла погляд, Ждан на неї вже не дивився. Він саме діставав з шафки вазочку з печивом, а близнючки вже встигли про щось гаряче посперечатися. Проте Ждан, здавалося, їх навіть не слухав. Та варто було Ніці насупитися, як він, не обертаючись, простягнув руку й лагідно скуйовдив їй волосся. Дитяча образа щезла так само швидко, як і з'явилася. Ждан наче знав наперед, що саме потрібно зробити, щоб заспокоїти дитину. Невже у нього така сильна інтуїція?

Броді тим часом сидів на стільці з виглядом суворого наглядача. Його жовті очі повільно повзли від Ждана до дітей, потім до Барбари, наче кіт уважно контролював, щоб ніхто не порушував встановленого ним порядку.

— Не дивися так, — кинув Ждан, навіть не повертаючи голови. — Ти снідатимеш пізніше. Між іншим, вже другий раз снідатимеш.

Броді демонстративно звів очі до стелі.

— Бачила? — засміялася Віка, звертаючись до Барбари. — Броді сердиться.

— Він завжди сердиться, — абсолютно серйозно підтвердила Ніка.

— Це тому, що він — Бутерброд, — зареготала Віка.

— А Бутерброди бувають добрі тільки тоді, коли їх годують, — штовхнула її ліктем Ніка і теж розсміялася.

Кіт відповів їм таким сповненим гідності поглядом, що Барбара не стримала усмішки. Який дивний дім! Тут навіть котяче невдоволення виглядало затишним.

Барбара знову перевела погляд на Ждана. Жодного разу відтоді, як вони дізналися імена одне одного, він не дав зрозуміти, що впізнав її — крім запропонованої кави з корицею, але це могла бути чиста випадковість. Та й не міг Ждан пам’ятати подібні подробиці, бо навряд чи звертав увагу на вподобання Басі. Адже тоді вона була лише молодшою сестрою його дівчини. Тихою, непомітною, яка завжди вчасно зникала у своїй кімнаті, щойно старші починали тихенько обговорювати свої справи.

Тож ні, Ждан точно її не впізнав, бо він жодного разу не запитав про Катерину. Її старшу сестру-красуню він точно не забув.

Щодо Барбари, то як її впізнати, коли вона так змінилася? Вісімнадцятирічна студентка й сорокарічна жінка — це дві зовсім різні людини. Відповідно тому, що він її не впізнав, дивуватися нічому.

Барбара повільно провела пальцем по теплому фарфору горнятка.

Зате її дивувало дещо інше — дідусь. Це слово ніяк не хотіло асоціюватися з образом чоловіка, який зараз ось так легко рухався кухнею, вправно порався з кавовим автоматом, жартував з дівчатками й час від часу сперечався з котом.

А як він цілувався! Мабуть, ця його знайома, на яку Ждан чекав, мала дуже серйозну причину, щоб не приїхати, інакше вже була б тут. Але це таке — дрібниця. Барбара ж не дівчисько, щоб постійно згадувати випадкові поцілунки?

Вона точно знала, скільки Жданові років — сорок чотири. Стільки ж цього року виповнилося її старшій сестрі. Виходить, що він став дідусем ще до сорока? Бо дівчатка виглядають рочків на п’ять.

Барбара ще раз поглянула на близнючок і трохи сумно всміхнулася. Вона так довго відкладала вагітність, що коли наважилася на це у тридцять п’ять, у них з Максимом нічого не вийшло. Що вони тільки не перепробували. Врешті-решт Барбара була готова погодитися на сурогатне материнство, але Максим обрав саме цей вразливий для дружини момент, щоб зрадити їй з Маєю.

Ні, краще не псувати такий гарний день спогадами про невірного чоловіка.

Якщо підсумувати, то Барбара завжди була переконана, що народження першої дитини у тридцять п'ять — це цілком нормально. А тут чоловік, який ще навіть не досяг п'ятдесятиріччя, вже називався дідусем і, судячи з того, як світилися очі двох маленьких бешкетниць, ніс це звання з цілковитою гідністю.

Барбара зробила останній ковток кави й поставила порожнє горнятко на стіл.

— Дуже дякую, — щиро всміхнулася вона. — Саме цього мені зараз найбільше бракувало. Тож ви мене дуже виручили.

Ждан лише коротко кивнув.

— Завжди — будь ласка. Можете заходити щодня.

Навіть так? Барбара удала, що останнє речення не почула.

Вона підвелася, взяла сумку й поглянула у вікно. Сонце вже остаточно розігнало ранковий туман, а вузенька вуличка за парканом виглядала напрочуд привітною.

— Гаразд... Не буду вас більше відволікати. Піду трохи пройдуся.

Обидві близнючки миттєво підійняли голови.

— Куди? — поцікавилися вони дуетом.

— Ну… просто прогуляюся, — усміхнулася Барбара.

— А куди саме прогуляєтеся? — не відставала Віка.

— Ще не вирішила. Хочу пройтися селищем, подивитися, що тут і де знаходиться. Крамниці, кав'ярні, парк... Може, ще щось цікаве знайду.

Дівчатка переглянулися.