Глава 7

Барбара

Поки Ждан готував каву, Барбара повільно рушила кухнею, навіть не приховуючи цікавості. Саме дрібниці, непомітні для більшості, розповідали про власника значно більше, ніж дипломи на стінах чи дорогі автомобілі біля будинку.

Та й що їй залишалося робити? Не сидіти ж мовчки за столом та сканувати поглядом господаря — особливо тепер, коли дівчатка побігли шукати свого кота.

До того ж якби Ждан хотів про щось побалакати, то вже почав би розмову. Але він чомусь мовчав. Невже пожалкував, що запросив її на каву? Або ж про поцілунок…

Велике діло — поцілувалися та й все! Стільки такого несподіваного та випадкового в житті трапляється, навіть не перелічити. До того ж вони зі Жданом не якісь малолітки, щоб надавати поцілунку бодай якогось значення, або ж влаштовувати з цього драму.

Її погляд ковзнув квітчастими шпалерами та широким підвіконням, на якому густо зеленіли розмарин, базилік, чебрець і ще декілька невідомих їй рослин. Крізь прочинене вікно долинав запах хвойних дерев, змішуючись з пряним ароматом трав так невимушено, ніби усі вони змовилися створити власні парфуми для цього будинку. І для його власника, бо саме цей аромат привернув увагу Барбари ще вночі.

На відкритих дерев'яних полицях не було показного, ідеального порядку та мінімалізму, який так люблять дизайнери сучасних інтер'єрів. Тут керамічні горнятка різнилися між собою формою й кольором, банки зі спеціями стояли не за алфавітом і навіть не за розміром, а так, як було зручно господареві, й поруч з новенькою кавомолкою мирно співіснували старенький мідний чайник і потерті кулінарні книжки з пожовклими сторінками. Проте усе це дивним чином не створювало якогось неприємного безладу чи складу. Навпаки, від цього кухня здавалася затишнішою.

Барбара мимоволі всміхнулася, бо її власна квартира була зовсім іншою.

Декілька років тому Барбара нарешті придбала власне помешкання та затіяла там ремонт, а дизайнер, якого привів Максим, запропонував їй три варіанти оформлення інтер’єру. Молодий в елегантному костюмі та дорогій краватці фахівець уважно вислухав побажання, показав десятки зразків матеріалів, але рештою робіт у квартирі керував практично самостійно. Барбара лише декілька разів знаходила вільну годину між операціями, щоб погодити черговий ескіз, і в результаті отримала саме те, за що заплатила — бездоганний, стильний, ідеально вивірений простір, у якому кожна річ стояла на своєму місці. Щоправда, почувала себе там Барбара наче в готелі.

І от зараз, розглядаючи цю сонячну кухню, Барбара вперше подумала, що ідеальний інтер'єр зовсім не тотожний затишному.

В цьому домі, принаймні в кухні, не було дизайнерського лоску. Відчувалося, що господар не мав жодного бажання когось вразити чи продемонструвати бездоганний смак. Зате було те, чого не купиш за жодні гроші — відчуття життя. Здавалося, ще вчора на цьому дерев’яному столі ліпили вареники, сьогодні зранку готували бутерброди, а ввечері неодмінно зберуться мешканці котеджу, щоб довго сидіти за горнятком чаю чи кави й розмовляти про все на світі.

Барбара провела пальцями по гладенькій дерев'яній стільниці й раптом упіймала себе на дивному бажанні. Їй захотілося, щоб і у неї була така ж кухня — з ароматом свіжозмеленої кави, сонячними плямками на підлозі, польовими квітами в глиняному глечику й чоловіком, який зараз стояв до неї спиною, але наче був невіддільною частиною цього приємного світу.

Щодо господаря цього затишку, то тепер Барбара майже не сумнівалася, що перед нею — той самий Ждан, з яким колись, одразу після школи, щоправда, недовго зустрічалася її старша сестра. Катя та Ждан навчалися в одному класі, але тоді не звертали одне на одного увагу, а потім зійшлися в одній компанії та зрозуміли, що хочуть бачитися частіше. Та одного разу вони врешті-решт все ж таки розбіглися.

Барбара не одразу його впізнала. Минуло стільки років, що було б дивно, якби це відбулося з першого погляду. Час завжди змінює людей, додаючи одним солідності, іншим — втоми, а декому навпаки — дивовижної внутрішньої привабливості, яку неможливо пояснити правильними рисами обличчя чи кольором очей.

Однак тепер усе збіглося — ім'я, сірі очі та усмішка, що з'являлася спочатку лише в одному кутику губ. А ще Ждан завжди дивився так, наче бачив людину наскрізь. В юності Барбара в цьому навіть не сумнівалася.

Її пам'ять поволі, наче неохоче, відчиняла одні за одними давно замкнені двері, випускаючи назовні епізодичні спогади, які Барбара, здавалося, давно забула.

Коли її сестра почала зустрічатися зі Жданом, Барбара ще навчалася в школі. Він час від часу заходив до них додому, і для Барбари це були найцікавіші дні. Вона удавала, що читає книжку або сумлінно виконує домашнє завдання, хоча насправді крадькома прислухалася до їхніх розмов, ловила його сміх, а коли Ждан випадково звертався до неї, відповідала коротко та різко, боячись, що голос ненароком видасть її захоплення.

Ніхто й гадки не мав, що вона по-дитячому закохана у хлопця старшої сестри. Та й не міг мати. Барбара дбайливо оберігала свою маленьку таємницю, немов найдорожчий скарб, хоча тепер і сама не могла б пояснити, чого тоді боялася більше — глузувань, співчуття чи того, що хтось просто посміється з її перших почуттів.

Минув час. Одного літа, коли Барбарі вже виповнилося вісімнадцять, Катерина та Ждан вирішили, що більше не зустрічатимуться. Відтоді Барбара його не бачила. Сестра дуже розсудливо пояснила розрив їхніх стосунків тим, що вони зі Жданом дуже різні, а пізніше закохалася в колегу-музиканта і вийшла за нього заміж.