Глава 6

Ждан

Він дістав з шафки невелику скляну банку з кавовими зернами, відкрутив кришку й на мить заплющив очі. Ледь гіркуватий аромат, що вирвався назовні, був одним з тих запахів, які вміють переконати людину, що день обов'язково складеться вдало, навіть якщо розпочався з абсолютно неймовірних пригод. А нічний поцілунок незнайомки, яка виявилася зовсім не тією жінкою, на яку він чекав, безперечно належав саме до таких пригод.

— Сподіваюся, ви не розчаруєтеся, — мовив він, поглядаючи в бік безумовно привабливої жінки та висипаючи зерна до кавомолки. — До кави я ставлюся значно відповідальніше, ніж… — Ждан кинув ще один короткий погляд на Барбару, — … до нічних знайомств.

— Я теж на це сподіваюся, — ввічливо зауважила Барбара, щоправда, без жодної усмішки, і згадку про поцілунок проігнорувала.

Та й загалом її відповідь пролунала дуже спокійно, без образи чи натяку на вчорашню незручність, і Ждан несподівано відчув полегшення та водночас розчарування. З одного боку він не любив мати з сусідами напружені стосунки, а з іншого… Невже Барбара залишилася байдужою до його експромту? Вночі йому здалося, що вона наче відреагувала… Мабуть, все ж здалося. Виглядає на те, що її це не вразило.

Та ні, Ждан не з тих, хто крутить голови жінкам, але ж вночі був лише поцілунок. До того ж Барбара вже знає, що він призначався іншій.

Та все ж… Цікава вона жінка — ця Барбара. Вона не влаштовувала драм, не намагалася поставити його в незручне становище й, здається, навіть знайшла в учорашній історії щось кумедне. Загалом — усе на краще.

Шкода, звісно, що Белла не приїхала. Вранці він зателефонував давній подрузі та дізнався, що їй довелося відкласти відпустку аж на місяць. Що ж — на місяць, так на місяць.

Поки кавомолка рівномірно дзижчала, перемелюючи зерна на запашний темний порошок, Ждан краєм ока з несподіваним задоволенням продовжував спостерігати за гостею.

Барбара не поспішала сідати за стіл. Поки його онучки шукали в будинку Броді, вона повільно ходила кухнею, з помітною щирою цікавістю уважно розглядаючи все довкола. Її погляд пройшовся широким підвіконням, де його невістка тримала горщики з пряними травами, затримався на відкритих дерев'яних полицях, де впереміш стояли старі керамічні горнятка, банки зі спеціями та декілька потертих кулінарних книжок, і нарешті зупинився на великому букеті польових квітів, що красувався посеред столу в глиняному глечику.

Вона не ставила запитань, але й без них було зрозуміло, що Барбара подумки вже складала портрет господаря, використовуючи замість фарб запах кави, деревини, спецій і сонце, яке щедро заливало кухню крізь великі вікна.

Ждан усміхнувся сам до себе.

Яка дивна жінка. Більшість його знайомих насамперед звернули б увагу на побутову техніку, дизайн чи дорогі меблі. Барбара ж розглядала речі так, ніби кожна з них могла розповісти їй невеличку історію.

Саме тоді Ждан знову подумки вимовив її ім'я.

Барбара. Воно доволі незвичне. Таке, що не загубиться серед десятків інших імен, навіть якщо минуть десятиліття. Колись Ждан справді вже його чув.

Щойно онучки його вимовили, в голові Ждана негайно виринув спогад, мов старий фотознімок, випадково знайдений між сторінками давно прочитаної книжки. Одразу після школи він зустрічався з дівчиною, колишньою однокласницею, молодшу сестру якої теж звали Барбарою.

Щоправда, від тієї дівчини пам'ять зберегла лише нечіткий силует — худенька, трохи незграбна, з блідим русявим волоссям, що здавалося вицвілим у будь-яку пору року, і яке вона заплітала у важкі для її тендітної фігурки коси. А ще дівчина носила великі круглі окуляри, за якими майже губилися її очі. Вона увесь час ходила з книжкою під пахвою, ніяковіла від чужої уваги й розчинялася в тіні вродливої старшої сестри настільки вправно, що інколи Жданові здавалося, що Бася йому взагалі привиділася.

Він перевів погляд на жінку, яка саме в цю мить, трохи нахиливши голову, з зацікавленням розглядала старовинний мідний чайник. Здавалося, вона намагалася вгадати, скільки історій той уже встиг пережити.

Ні, навіть якби життя мало неабияке почуття гумору, ця Барбара не могла бути молодшою сестрою його колишньої однокласниці. Перед ним стояла жінка, яка, здається, любила себе від народження. Вона була безумовно вродлива, доглянута, з тією особливою впевненістю, яку помітно на відстані і яка проявлялася у всьому — неквапливій ході, у відкритому погляді, у легкій усмішці, яка з'являлася в кутиках губ раніше, ніж слова. Вона не губилася під час розмови, не підбирала слова, боячись сказати щось недоречне, а відповідала швидко, дотепно й так природно, наче вони знайомі не декілька годин, а принаймні декілька років.

Ждан несподівано впіймав себе на тому, що прислухається до кожного її слова уважніше, ніж зараз до тихого булькотіння кави, а це вже було майже тривожним симптомом. Зазвичай кава незмінно посідала перше місце в списку його ранкових уподобань. Сьогодні ж у неї з'явилася напрочуд серйозна конкурентка. Яка, до речі, теж полюбляє зранку пити каву.