Глава 5

Перед Барбарою стояв той самий чоловік, який минулої ночі примудрився перетворити звичайні пошуки питної води на найабсурдніше знайомство в її житті.

А ще виявилося, що підсвідомо Барбарі хотілося, щоб він не був такий високий та широкоплечий. Краще взагалі непоказний, щоб вона забула той поцілунок назавжди. Ну сталося, та й сталося. Адже Барбара не планувала жодних романтичних емоцій під час відпустки. Проте навіть зараз під чоловічою джинсовою сорочкою чітко окреслювалися міцні руки й атлетична статура, а темне волосся, густе й трохи неслухняне, так само вперто відмовлялося лежати ідеально.

Барбара машинально відзначила, що сивини там майже не видно, якщо вона взагалі була, а його виразне, трохи різкувате обличчя теж ніяк не вписувалося в слово «дідусь». Чіткі риси, рівний профіль, легка щетина... Та й усмішка у нього була надто молодою — не стільки за віком, скільки за відчуттям. Так усміхаються люди, які ще не втратили здатності щиро дивуватися й радіти дрібницям.

А потім Барбара помітила, як у сірих очах спалахнули веселі іскорки. Ну ось, він вже усміхається. Точніше, насміхається. Мабуть, впізнав і згадав, як вночі розважився її коштом.

Чомусь саме ця усмішка збентежила Барбару так само сильно, як нічний поцілунок. Саме тому вона спробувала поміняти напрямок думок.

Скільки ж цьому чоловікові років? Він зовсім не виглядав людиною, яка могла мати двох онучок років п’яти. Це ж коли він став батьком? Хоча, якщо теоретично…

Навіщо вона це рахує? Їй терміново треба кави!

— Ми згадували! — негайно крикнула Віка.

— Неправда! — обурилася її сестра. — Це я згадувала.

— А я сказала, що у нас можна випити смачної кави! — негайно зауважила Віка.

— Стоп! — Їхній дідусь миттю витягнув обох дівчаток з кущів та взяв на руки, наче вони ще були зовсім маленькі. Це ж скільки в ньому сили? — Я не дозволяв вам сваритися. От приїдуть ваші батьки, тоді робіть, що хочете.

Дівчатка засміялися і почали сіпати одна одну за кіски. Тим часом їхній дідусь знову спрямував уважний погляд на Барбару, яка й сама не розуміла, чому досі тут стоїть і за всім спостерігає.

— Шукаєте каву? — поцікавився він і поглянув на її губи.

Коротко, але… Що він собі дозволяє?! Проте, з іншого боку, це не має її турбувати. Саме так — їй, Барбарі, байдуже, хто і як на неї дивиться. Вона — доросла, самостійна жінка і хірургиня, яку всі поважають, і до якої завжди черга, а не якесь… дівчисько.

— Якось звикла починати день з… — Навіщо вона йому усе це пояснює? — Не зважайте. Прогуляюся селищем і заодно пошукаю, де можна випити кави.

Барбара вже зробила крок вздовж стежки, коли почула:

— Пошукати можете, тільки не знайдете. О цій порі ще все зачинено. Найближча кав’ярні відчиниться аж за дві години.

Ого. Тоді, мабуть, доведеться придбати та зварити каву вже після повернення з несподівано довгої прогулянки. Як же це… незручно!

— Тоді… — почала Барбара, але чоловік її перебив:

— Усі заклади та крамниці в нашому селищі не відчиняються раніше десятої.

Який здогадливий. Вміє читати думки?

— Як так? Невже тут ніхто не хоче поснідати чи випити кави раніше?

— Якщо хоче, то робить це вдома. Більшість тих, хто мешкає в селищі, добирається на роботу автівкою, тож виходить з дому близько сьомої чи навіть шостої. Тому власники закладів харчування та крамниць вирішили не відчинятися надто рано, щоб не переплачувати взимку за комунальні послуги. Наче логічно.

— Логічно, — погодилася Барбара і спохмурніла. Накрилася її ранкова кава. — Що ж… тоді просто погуляю.

Вона зробила ще два кроки, коли озвалися сестрички:

— А як же ваша кава? — щиро здивувалася Віка.

— Дідусю, ми ж можемо пригостити Барбару кавою? — з серйозним виглядом поцікавилася Ніка.

— Барбару? — чоловік кинув на неї здивований погляд. Але вона вже звикла, що люди реагують на її ім’я подібним чином.

— Це була татова ідея, — навіщось пояснила Барбара.

— У мене колись була знайома, яку кликали Барбарою, — зауважив чоловік. — Давно. В юності.

Якщо врахувати, що він тепер дідусь, тоді справді давно.

— Я — не єдина на світі жінка з таким ім’ям.

— Мабуть, — всміхнувся чоловік. — То що, Барбаро, наважитеся спробувати мою каву?

Після того як цей чоловік цілував її так, наче чекав на свою подружку все життя? Коли вже вона перестане про це згадувати? Адже це був не перший поцілунок в її житті. Але зайти в його дім і пити на його кухні каву…

— Будь ласка, — попросила Віка і схилила голову на бік.

— Ми познайомимо вас з Броді, — схилила голову на інший бік Ніка.

— З Броді?

Барбара спробувала уявити, хто це може бути.

— Ми так давно ні з ким новим не розмовляли, — додала Віка.

— Наш кіт не любить гуляти на вулиці, уявляєте? — видала Ніка.