Глава 4

Наступного ранку Барбара прокинулася там, де й заснула вдруге — на широкому дивані у вітальні. Уночі вона була настільки виснажена дорогою, автобусом, пошуками котеджу й... одним абсолютно незапланованим поцілунком, що навіть не намагалася знайти спальню. Тоді їй здавалося, що якби поруч поставили звичайну лавку, вона заснула б і на ній.

Прокинувшись, Барбара декілька секунд мовчки дивилася в білу стелю, намагаючись зрозуміти, який сьогодні день і чому так незвично тихо — ані будильника, ані автомобільних сирен, ані гавкоту сусідського пса.

Відпустка!

Барбара повільно та задоволено усміхнулася. Вона любила свою роботу, але все моє свої межі. Тож нарешті Барбара відпочине від операцій, десятків щоденних повідомлень від адміністраторів клініки та інколи дуже вразливих, або ж скандальних пацієнтів, які вважали, що за свої гроші можуть цілодобово цікавитися у лікаря, коли нарешті можна буде поглянути на результат операції.

Барбара неквапливо сіла, позіхнула й поглянула навкруги. Вночі ця кімната здавалася їй лише складом темних силуетів, які час від часу вихоплював з мороку ліхтарик телефона. Тепер же Барбара наче опинилася в зовсім іншому місці.

Інтер'єр виявився напрочуд стриманим. Не було жодних зайвих деталей, декоративних дрібничок чи безглуздих статуеток, лише великий світлий диван, низенький журнальний столик з масиву дерева, величезний телевізор майже на всю стіну й камін, облицьований світлим каменем.

Барбара підійшла ближче та провела пальцями по гладенькій полиці.

— Узимку тут, мабуть, пречудово...

Перед очима одразу виникла картинка — за вікном тихо падає сніг, у каміні потріскують дрова, кімнату наповнює запах хвої й мандаринів, а на дивані лежить товстий плед і недочитана книжка.

Краса!

— Зараз липень, — нагадала вона собі уголос.

Барбара всміхнулася власним фантазіям і перевела погляд на панорамні вікна. Вони займали майже всю стіну, а за склом здіймалися високі дерева. Уночі вони здавалися похмурими гігантами, які наче мовчки та похмуро спостерігали за кожним її кроком. Тепер же сонце щедро освітлювало їхні могутні крони, які ледь помітно погойдувалися від вітру. Барбарі негайно захотілося відчинити вікно й вдихнути на повні груди — глибоко та без поспіху.

— Ну що, Барбаро, — сказала вона своєму відображенню у склі. — Маєш чотирнадцять днів, щоб надихатися вдосталь. А потім знову почнуться консультації, операції, конференції, нескінченні дзвінки й пацієнти, які впевнені, що пластичний хірург — це різновид швидкої допомоги.

На першому поверсі швидко знайшлася затишна гостьова спальня зі світлими стінами, широким ліжком, дерев'яною шафою й доволі великим вікном, крізь яке теж виднівся ліс.

— Нарешті спальня, — пробурмотіла Барбара задоволено.

Вона повернулася до вітальні, забрала валізу й затягнула її до кімнати. На щастя, поруч виявився невеликий санвузол.

— Дякую, архітекторе, ким би ви не були.

Після нічної пригоди перспектива блукати будинком у пошуках душу здавалася Барбарі надто жорстокою. Теплі струмені остаточно прогнали залишки сонливості, а гаряча вода приємно розслабила плечі, які після автобусної подорожі все ще пам'ятали кожну вибоїну на дорозі.

Барбара неквапливо вимила голову, а потім з полегшенням згадала, що вчора в останню хвилину все ж поклала до валізи фен.

— Інколи ти буваєш дуже далекоглядною, — зауважила вона задоволено.

Після звичного ранкового догляду за шкірою Барбара уважно оглянула себе в дзеркалі.

— Ну що ж, після нічних пригод вигляд цілком пристойний.

Волосся вона зібрала у вузол на потилиці, одягнула лляну сукню в зелену смужку, босоніжки й, прихопивши плетену солом'яну сумку, нарешті вийшла надвір.

Сонце вже впевнено господарювало над котеджним селищем. Повітря пахло нагрітою сосновою корою, молодою травою й літом. Барбара з насолодою вдихнула якомога глибше.

Вночі вона зрозуміла лише одне — кухонні шафки та холодильник в будинку були абсолютно порожніми. Ані кави, ані печива, ані навіть сумнівного пакетика чаю, який зазвичай роками лежить у кожному орендованому житлі, Барбара не знайшла.

Отже, першим пунктом її відпустки ставало надзвичайно відповідальне завдання — знайти місце, де готують добру каву, бо починати день без кави могла хіба що якась інша Барбара.

Вона вийшла через хвіртку і замислилася — куди далі? В обидва боки тягнулися ряди котеджів. Барбара зітхнула і рушила наліво. Вона зробила зо два десятки кроків і вже йшла попри паркан сусіднього котеджу, коли з кущів витких троянд почулося:

— Ви хто?

Якби це питання не було поставлено дитячим, точніше — дитячими голосами, Барбара б почала міркувати про дежавю. Чи тут так заведено знайомитися?

Серед рожевих та червоних троянд проглядалися два симпатичних і абсолютно однакових личка. Вони навіть споглядали на Барбару однаково серйозно.

— Вам там не боляче? Серед троянд, — поцікавилася Барбара.

— Вони без колючок, — відповіла одна дівчинка. Про те, що перед Барбарою були дівчатка, свідчили каштанового кольору кіски, які весело стирчали в різні боки.