Глава 3

Чоловічі губи накрили вуста Барбари так жадібно, наче їхній власник чекав цієї миті нестерпно довго й тепер боявся, що вона от-от зникне.

Барбара завмерла. Від несподіванки вона навіть забула вдихнути. Гарячі чоловічі долоні так впевнено та міцно тримали її за талію, з кожною миттю притискаючи Барбару все ближче, наче робили це вже сотні разів.

Від цього чоловіка пахло нічною прохолодою, сосновою смолою й чимось дивно знайомим, від чого серце Барбари раптом почало збиватися з ритму. Його поцілунок був таким щирим, таким нетерплячим, що Барбара на жодну мить не засумнівалася, що цей чоловік цілував не випадкову жінку. Він цілував ту, на яку точно чекав.

Її «пощастило ж комусь» загубилося десь між думками та відчуттями. Однак найдивніше сталося саме наступної миті.

Замість того щоб одразу відштовхнути незнайомця, Барбара несподівано для самої себе відповіла. Її губи ворухнулися зовсім трохи, несміливо, майже несвідомо, наче її розгублений мозок ще не встиг зрозуміти, що відбувається, а серце на якусь божевільну мить захотіло отримати бодай краплину бажання та уваги, нехай і ненавмисно поцуплену.

Однак чоловік негайно відчув цю крихітну відповідь. Його поцілунок став ще палкішим, ще глибшим, ще заповзятішим, ніби він нарешті знайшов те, що так довго шукав.

І саме це повернуло Барбару до реальності. Її очі широко розплющилися, а слово «стоп» промайнуло в голові швидше, ніж вона встигла його вимовити. Барбара вперлася долонями в чоловічі груди й різко сіпнулася назад.

Спочатку чоловік навіть не зрозумів, що вона виривається. Лише коли Барбара повторила спробу, він повільно, явно неохоче, відірвався від її губ. Проте його сильні руки ще декілька довгих секунд залишалися на її талії, наче чоловікові було неймовірно важко повірити, що ця шалена мить пристрасті вже закінчилася.

Нарешті він повільно прибрав руки з її талії та завмер, ніби намагався зрозуміти, чому жінка, яку він щойно так палко цілував, і вона навіть відповідала, раптом передумала.

А потім тихо клацнув вимикач і кухню залило теплим світлом.

Барбара мимоволі примружилася, а коли очі звикли до яскравості, завмерла вже вдруге за цю ніч. Перед нею стояв чоловік, якого природа явно створювала в особливо гарному настрої. Високий, широкоплечий, атлетично складений, але без показної мускулистості та з тією природною силою, яка відчувалася навіть у тому, як він просто стояв. Темне волосся було трохи скуйовджене, наче він щойно підвівся з ліжка — може й так, а на вилицях уже проступала легка щетина, що зовсім не псувала, а лише робила його обличчя виразнішим.

Чоловік мовчки дивився на Барбару дуже уважно, з ледь помітним здивуванням, наче щось у цій ситуації абсолютно не складалося. Проте явного збентеження на його обличчі не було. Навпаки, його погляд повільно поповз по ній від очей до босих ніг, затримавшись на секунду чи дві на її грудях, після чого знову повернувся до її очей.

Дивовижним було ще дещо — чомусь Барбару ось ця увага зовсім не образила, швидше збила з пантелику.

— Ви хто? — нарешті поцікавився він абсолютно спокійно.

Ці два коротких слова виявилися найдивнішими за весь цей вечір. Барбара навіть розгублено кліпнула. То... він теж нічого не розуміє?

Вона уважніше придивилася на незнайомця, і раптом у неї виникло дивне відчуття… Навіть не так — вона готова була заприсягтися, що бачить цього чоловіка не вперше. Його обличчя здавалося дратівливо знайомим, наче Барбара вже колись його зустрічала. Але де саме, ніяк не могла згадати.

— Ви взагалі нормальний?! — нарешті видихнула Барбара, машинально торкаючись пальцями своїх губ.

Чоловік схилив голову набік і продовжував уважно її вивчати.

— До цієї ночі був у цьому майже впевнений.

— Ви... — Барбара розгублено махнула рукою в його бік. — Ви щойно безпардонно накинулися на незнайому жінку!

— Дуже на це схоже.

— І вас абсолютно нічого не бентежить?

Чоловік замислився.

— Здається, починає.

Барбара знову недовірливо кліпнула.

— Вже після того, як ви мене поцілували, чи ще до цього?

— Гадаю… що після.

— Як… мило! Я вже навіть починаю заздрити вашій логіці…

Куточок чоловічих губ ледь помітно смикнувся.

— Не поспішайте заздрити. Я теж поки що не все розумію.

— О, це помітно. Навіть дуже!

— Зачекайте... — чоловік засунув руки до кишень. — Ви досі не відповіли на моє запитання.

— Навіщо? Яка різниця, хто я? Справа взагалі не в мені. Це ж не я вдерлася в ваш дім і накинулася з… поцілунком.

Чоловік на мить опустив очі, перш ніж сказати:

— Розумієте, моя… знайома вже декілька років підряд винаймає цей котедж. Приїжджає сюди влітку на деякий час. Ми... — чоловік знизав плечима. — … давно одне одного знаємо. Нещодавно вона повідомила, що знову планує приїхати. — Барбара слухала, мовчки очікуючи на продовження. — Гаразд. Я побачив, що в будинку хтось є. Було темно. Ви мовчали... Я ж був абсолютно впевнений, що ви — це вона. — Він похитав головою й уже цілком серйозно додав: — Це, звісно ж, не виправдання. Я припустився дурної помилки. Вибачте.