Глава 2

Барбара втретє за останні п'ять хвилин змінила позу й остаточно переконалася, що сидіння цього автобуса проєктувала людина, яка мала щось особисте проти людського хребта, а може й проти людей загалом. Але ж не виходити з автобуса посеред лісу! Тут не місто, де можна щомиті викликати таксі.

Барбара тихо зітхнула й перевела погляд у вікно.

За склом повільно згасав літній вечір. Сонце вже сховалося за верхівками дерев обабіч траси, залишивши рожевий слід на поодиноких хмарах. Поля неквапливо змінювалися невеликими селами, городами, луками, а старенький автобус — єдиний, яким ще сьогодні можна було дістатися селища Розмай — вперто, хоча й повільно рухався вперед, ніби втомився від одноманітності, адже кожен день робив те саме.

Але для Барбари така поїздка не була буденною, тому з першої ж хвилини вона вирішила сприймати цю подорож як пригоду. Барбарі навіть сподобалася ця думка, але вона втратила будь-яку переконливість тієї ж миті, коли автобус так підстрибнув на черговій вибоїні, що Барбара мало не прикусила язика.

— Чудовий початок, — пробурмотіла вона ледь чутно.

Але спочатку ідея залишити свою автівку в гаражі їй сподобалася. Не треба думати про пальне, паркування, затори й навігатор. Буквально декілька годин автобусом, і вона вже у котеджному селищі. Однак тепер це здавалося не таким вже й вдалим рішенням.

Барбара вже й не пам'ятала, коли востаннє добиралася кудись громадським транспортом. За останні роки її життя стало аж занадто впорядкованим — клініка, операційна, консультації, автомобіль, квартира в непоганому районі міста, знову клініка і між цим усім весілля та розлучення…

Однак у свої сорок два Барбара звикла з усім справлятися. Вона щодня працювала з віртуозною точністю, бо обличчя пацієнтів вже давно стали зоною її відповідальності, тож будь-які рішення Барбари мусили бути виваженими й холоднокровними. Однак сьогодні ввечері найбільш потрібною життєвою навичкою для неї виявилася здатність втриматися на сидінні, коли автобус вкотре вирішив перевірити міцність місцевого асфальту та власних шин.

Проте Барбара усміхнулася сама до себе. Мріяти про нормальний амортизатор — це для неї щось зовсім новеньке.

Попереду маленький хлопчик захоплено притискав носа до скла й голосно рахував дорожні знаки. Уже дійшов до двадцяти трьох, збився й вперто почав спочатку. Через прохід літня жінка дістала з великої полотняної сумки домашні пиріжки й так щиро пригощала сусідку, ніби вони були знайомі вже багато років. І вмовила! Як же цікаво за усім цим спостерігати!

Барбара знову спіймала себе на тому, що всміхається. Вона вперше за багато днів нікуди не поспішала, адже не була за кермом. Її телефон мовчав уже майже годину. Ніхто не телефонував з клініки, не просив терміново переглянути аналізи та не надсилав фотографії післяопераційних швів з повідомленням: «Лікарю, мені здається, тут щось не так...»

Клініка, здається, чудово існувала і без неї. Чесно кажучи, це навіть трохи ображало, але минуло ще надто мало часу, щоб робити ґрунтовніші висновки.

Автобус плавно звернув з траси на вузьку лісову дорогу. Всередині салону одразу помітно потемнішало, сосни щільною стіною обступили асфальт, а вечір несподівано став тихим, майже казковим.

Барбара притулилася чолом до прохолодного скла. Ні, усе-таки вона вчинила правильно — навіть якщо ця подорож остаточно переконає її, що громадський транспорт і вона дуже мало сумісні…

На маленьку автостанцію вони прибули вже у темряві. Це була кінцева зупинка, тож пасажири спускалися зі сходинок дуже повільно, а водій проводжав усіх втомленим, трохи роздратованим і вже сонним поглядом. Щойно Барбара, яка виявилася останньою у цій довгій черзі, покинула автобус, двері за її спиною голосно зачинилися, а автобус зірвався з місця і погнав кудись значно швидше, ніж рухався дотепер.

Барбара ще декілька секунд проводжала поглядом два червоних вогники, що повільно танули в темряві, а потім поглянула навкруги.

Пасажири розійшлися, і на автостанції запанувала тиша. Не міська, до якої Барбара давно звикла, коли навіть опівночі десь бурчить двигун, гавкає приблудний пес, сваряться сусіди чи голосно працює телевізор. Тут була зовсім інша тиша — густа, літня, наповнена сюрчанням цвіркунів і ледве вловним шепотом гілок. Вона ніби й не лякала, але вимагала, щоб до неї ставилися з шаною.

— Куди ж далі?

Барбара поправила ручку дорожньої валізи, дістала з сумочки телефон і відкрила навігатор.

— Ну що, друже, тепер уся надія на тебе.

Синя стрілочка впевнено показувала вперед, тож Барбара туди й рушила. За хвилину стрілка показала ліворуч, ще за хвилину — праворуч, а потім раптом почала обертатися навколо власної осі.

— Чудово, — усміхнулася Барбара. — Я ще навіть не заблукала, а ти вже розгубився.

Вона терпляче зробила декілька кроків назад. Стрілка завмерла, а далі поважно поповзла потрібним напрямком, ніби нічого й не сталося.

А ось і котеджі. Асфальтована дорога петляла між абсолютно однаковими в темряві будинками. Біля кожного проглядалися свій невеликий садок та паркан. Вікна більшості котеджів були темними. Лише де-не-де крізь фіранки пробивалося тьмяне світло, і це чомусь викликало відчуття, ніби одна лише Барбара блукала цим селищем.