Частина четверта

Літо минуло несподівано швидко. Якось помалу сусід почав входити в Люсьчине життя. То вона пиріжків насмажить і йому занесе – все таки приємно, коли твоє куховарство нахвалюють. То забіжить Арсен поради спитати що з синіми баклажанами робити.

Люська дивувалась, як він сам багато вирощує на огороді.

- Навіщо тобі все це? – питала у нього. – Пенсія в тебе нормальна. Субсидія опять же…

Про те, що у Арсена немає своїх дітей вона вже знала. Чоловік жив в приймах, та його жінка померла, а її діти продали квартиру. На них зла чоловік не тримав, адже пасинок доклав грошей на хату в селі.

- Цікаво просто, - пояснював Арсен. – Я все життя на заводі. А тут – природа. Ти зернятко в землю покладеш, малюсіньке, коли глядь з нього кавун та такий, що не піднімеш. Я саджаю і дивуюсь…

Осінь зустріла бабу Люсю порожньою хатою. Поїхала Леся в місто на навчання. В хаті пусто, хоч вовком вий. Добре хоч в день з сусідом можна було словом перекинутись. Тут як на зло ще і телевізор зламався. Арсен визвався полагодити.

Возився він з старим «ящиком» пів дня. Але не дарма електриком був, щось паяв, мудрував, і на решті з’явилось зображення. Люська теж час дарма не витрачала, приготувала обід, запросила до столу гостя.

Після обіду чоловік знову її здивував. Встав і помив за собою тарілку. Для Люськи це був шок. Щоб чоловік і за собою мив. Побачивши її очі як блюдця, Арсен пояснив:

- Ти вибач, у мене звичка…

- Та я..., - жінка не знала що відповісти. Десь в грудях зібралась грудка якоїсь образи на все своє життя. Виявляється в світі є от такі чоловіки – за півроку ні разу не крикнув і слова різкого не мовив. Руки золоті. І на городі попоратись, і в домі, і от навіть тарілку за собою обмити.

По щоках ковзнула сльоза.

- Люся, ну ти чого? – Арсен розгубився, і несміливо обійняв Люську.

Від нього пахло милом, каніфоллю, тютюном…

- Пусти, - збентежено вирвалась з його рук, здавалось над нею нависла грізна тінь Василя, готового покарати за зраду. По тілу ковзнув мороз, викликаючи мурашки. Навіть з того світу Василь примудрився її дістати, і зіпсувати життя.

- Слухай, якщо я чимось образив…

Люська мотнула головою. Як йому можна було пояснити все, що коїлось в її душі? Якийсь маленький, несміливий росточок нового почуття прокльовувався під товстим шаром попелу згорілих надій. Він ворушився, змушуючи Люську нервувати і боятись.

- То я ввечері зайду, перевірити, чи працює телевізор, - Арсен вирішив самоусунутись.

Йому подобалась Люся. Тиха, не скандальна, щира. Працьовита, як бджілка. В хаті – хоч кашу на підлогу кинь. Ніде ні пилинки, все блищить. Готує теж смачно. А головне біля Люсі йому хотілось щось робити. Вона ніби вливала в його руки силу, підганяла, давала енергію. Звісно Люся нічого йому не казала, але її очі повні захвату були Арсену красномовнішим транспаранта.

- Слухай Люсю, - ввечері Арсен як і обіцяв прийшов перевірити як працює телевізор. Потрібні слова вертілись йому на язиці, але він був не мастаком збирати їх до купи. – Я тут подумав… Ти сама, і я сам… І оце нам на зиму дві хати топить… Ні не так.. Мені дуже подобається як ти готуєш, і ти хороша, Люсь... і у мене пенсія, ти не подумай, що я нахлібником. Коротше, - чоловік зібрався з духом: - Давай жити разом!

- Здурів? – перше що від шоку спало Люсьці на думку, те вона і сказала. – А люди що скажуть? Що я на старість з глузду з’їхала.

- То по твоєму жити разом з чоловіком – це божевілля? – Арсен трішки образився. – Мені думалось це нормально, коли двоє самотніх сходяться.

- А син мені що скаже? – видала новий аргумент Люська. Думка Славка її лякала найбільше.

- Так я тобі так скажу, - Арсен рішуче дістав з кишені телефон, і помахав ним перед носом у Люськи. – Славіку я твоєму дзвонив. Балакав з ним за те, що хочу з тобою жити.

Люська з розмаху опустилась на стільчик, відчуваючи як печуть щоки. І в грудях тісно. Гад. За її спиною…

- А я знав, що ти будеш переживать, - продовжував Арсен. – Того і позвонив. Так, от щоб ти знала – Славіку твоєму все одно. Сказав, що ти доросла жінка і сама можеш вирішити, чи тобі одній жити, чи зі мною. І що його, тобто Славковий дозвіл тобі точно не треба на те, щоб бути щасливою.

- Мені треба подумати, - затуливши обличчя руками промовила вражена підступами залицяльника Люська.

Пускати когось в хату і правда було страшно. Не того, що Арсен поганий. А того, що вийди тепер до магазину, так всі будуть розпитувати. Пальцями тикати.

На вихідні приїхала Леся. Набрали по відеозвязку Славка з жінкою.

Говорили про те та про се. Потім Люська не витримала.

- Ти що за моєю спиною з Арсеном домовлявся? – запитала в сина.

- Мам, ну ти подумай, - Славко зітхнув. –У нас з Юлею «карта побиту». Олеся закінчить навчання до нас поїде. А ти ж як та баба Гапка, з села нікуди не виїдеш. І що ти там сама робитимеш? А так хоч заговорити буде з ким. Якщо тобі дядько Арсен подобається то і живіть собі.

- А люди що казатимуть? – розгубилась від такої потужної хвилі схвалення Люська.

- Чи ти не сама казала, баб, що хай молотять язиками, - подала збоку голос Леся. – Все перемелеться – борошно буде?

Люська здалась. Помалу вони домовились з Арсеном і стали жити в одній хаті. Виявилось, що це не так і страшно. Чоловік був непримхливий. Прибирав за собою і мив. Палив тільки на вулиці. Перебрав на себе більшу частину її турбот по двору. У самого Арсена худоби не було, тільки кіт.

Приїжджав Славко з жінкою. Гостювали не довго. Арсен поривався піти в свою хату, та син його не відпустив.

Так і жили. 13 лютого Арсен їздив в місто. Люська вже і не питала в яких там справах – чи пенсію отримати чи ще чого.

А чотирнадцятого прокинулась від незвичного запаху під носом. На подушці лежали загорнуті в целофан червоні тюльпани. Дражнили своїм слабким запахом. І здавались міражем.

- З днем закоханих! – проголосив Арсен, і простягнув коробочку цукерок у формі сердечок.