Частина третя

Пополуднувавши, баба Люся взялась за хазяйство. Поставила чавун на літню плиту, розтопила, щоб наварити псам каші. І пішла напоїти козу до лужка. Лужок був за городом. Широка смужка трави, до якої треба було добиратись стежкою поміж картоплею і помідорами. 

В небі згущувались хмари. Літній день спекотний, паркий, сповіщував про близьку грозу. Але чи піде дощ, чи омине село стороною? Чи позаганяти курчат, а чи не треба поспішати? 

- Привіт, Люся, як думаєш буде дощ? – помітивши її задерту до неба голову озвався сусід. 

Арсен підгортав свою картоплю, і тепер розігнувся, та опершись на держак сапи дивився на сусідку. 

Його Люська за давньою звичкою обходила стороною. Не тому що сусід був поганим. Просто коли він кілька років тому купив собі хату і переїхав з міста, Василь заборонив з ним балакати. А потім вже і в звичку зайшло – оминати сусіда-вдівця. 

- Може і буде, - Люська знизала плечима і рушила своєю дорогою.

Поки напувала кіз, налетів вітер і хмар стало значно більше. Повертаючись, вирішила вирвати зелені, та так і зачепилась прополюючи черговий рядок. Потім з сапою пройдеться і буде чисто…

Підібравшись до межі обмерла – Арсен з городу кудись зник, але чітко виділялась латка її висапаного огороду. 

Люська вперши руки в боки споглядала чисті рядки картоплі, а потім рішуче пішла до сусіда.

- Ти що твориш?! – грізно крикнула на чоловіка, який сидів під хатою і пив з великого літрового кухля. 

- Що? – він кліпнув очима, не розуміючи претензій, і явно дивуючись, що сусідка зайшла з городу.

- Ти чого в моєму городі пораєшся? 

Люся дивилась на сусіда. Років шістдесят а може і більше. Сухий, з чорними від землі ногами, і голим засмаглим торсом. І до щік підбирався жар. Сердилась на себе, що так дивно реагує – влітку майже всі чоловіки в селі ходять в одних шортах, чому ж їй біля цього безсоромника ніяково? 

- Так мені не важко, - Арсен знизав плечима, і потягнувся до сорочки, що лежала поруч. 

Люська перевела подих.

- Ти он вся аж чорна від роботи, помогти нікому, - продовжив Арсен, і в Люськи щось тренькнуло в середині. Не розуміла вона, чому чужа людина має їй допомагати. Тим більше чоловік – звикла увесь вік сама та сама. Василя було не допросишся.

- Не треба мені…, - кінець фрази потонув в гуркоті грому. На землю, тіло, обличчя падали перші важкі краплі. – Курчата! – похопилась жінка, і кинулась через сусідський двір на вулицю.

Арсен мовчи пішов слідом. 

В манежі, сплетеному з паличок і накритому сіткою безтурботно дзьобали зерно випещені з весни бройлери. Помітивши стурбовану хазяйку, вони теж почали нервувати. Люська підхопила картонну коробку з-під якоїсь техніки, і стала ловити туди живність. Гроза стрімко набирала обертів. 

Арсен все так само мовчки став поруч, і потягнувся до курчат:

- Придержи сітку, - раптом попросив Люську. І спритно почав хапати голозадих опуцьків. 

Сперечатись було ніколи. Жінка послухала. Разом з сусідом вони швидко впорались, і Арсен узяв не таку вже і легку коробку з курми в руки:

- Куди нести? – перекрикуючи шум крапель спитав у жінки.

- Туди! – вона побігла під дощем, притримати хвіртку.

В дворі пересипали здобич в клітку, і Люська запросила несподіваного помічника до хати. Не проганяти ж під дощ. Арсен акуратно витер ноги об дрантя біля порогу, і трішки подумавши залишив знадвору брудні черевики. Чим викликав у Люськи нову порцію збентеження. 

В небі блимало і грюкотіло. Леська визирнула з своєї кімнати, зробила круглі від здивування очі.

- Здрасті, - привіталась з гостем. 

- Рушник на, - Люська в себе в хаті відчувала себе господинею. І трішки заспокоїлась, хоч і незвично було приймати чужого чоловіка. Гість витер мокру голову, і теж топтався на місці боячись сісти на стілець і забруднити строкату оббивку мокрими штанями.

Подивившись на нього, Люська дістала з гардеробу Василеву сорочку.

- Вдінь, бо в мокрій ще застудишся.

- Та що мені буде, - на його губах з’явилась самовпевнена усмішка. Але потім все-таки послухався, і відвернувшись переодягнувся в сухе.

Про що з ним говорити далі Люська не уявляла. 

- Бачив у тебе в цьому році помідорів багато, - знайшов сам тему для розмови сусід.

- Тобі набрать? – стрепенулась Люська.

- Та у мене свої…

- Ой, бачила я твої помідори, - вона зневажливо фиркнула. – Жуки заїли, одні патички тирчать…

- Я збирав жуків, не хотів брискати, - пояснив сусід. – Кажуть то не екологічно…

- От я тобі своїх помідор дам, сам попробуєш – екологічні вони чи ні.

Так і гомоніли. Люсьці ставало часом смішно – такими наївними були пізнання Арсена в городництві. 

- Ба, може пообідаємо? – спитала хитра Леська.

- То я піду, - Арсен кивнув в бік свого дому.

- Так з нами пообідай, - Люська заходилась насипати лапшу і підливу, Леська нарізала салат. 

Арсен кволо протестував. Але дозволив посадити себе за стіл. А Люська відчувала якесь незвичне давно забуте відчуття – чи то гордості за себе, чи щось інше, споглядаючи як жадібно сусід накинувся на домашню їжу. Важко йому мабуть, холостяку, все самому робити…

Там і дощ закінчився. Сусід з відром помідорів пішов додому. 

Наступного дня хлопці-рибалки торгували рибою, розвозячи її по селу під двори, і по обіду Арсен зайшов повернути відро. Та не порожнє, а з карасями. Люська не хотіла брати рибу. Чоловік наполягав. 

Тоді жінка вирішила його об хитрити. Вдвох вони з Леською почистили рибу, посмажили, і половину жінка наказала онучці віднести сусіду назад.