Частина друга

Вона приїхала в село «на картоплю», їй було років з сімнадцять. Випускниця школи-інтернату. Сама-самісінька, як билина в полі. Батька забрала війна. Матір і старших сестричок – повоєнний голод. Брат поїхав на Донбас заробити, та так і залишився в шахті навіки.

В колгоспі вона і такі ж самі дівчата-сироти від світанку до ночі гребли картоплю. А вечорами влаштовували співи – діло молоде, хоч від втоми рук не чуєш, а веселитись охота. Там вона і познайомилась з трактористом Василем. Той з першого вечора поліз цілуватися, водив гуляти до ставка, був мовчазним, небатослівним, але здавався юній Люсі чудовою людиною.

Так і привів він Люську в батьківську хату. Свекруха не раділа сироті без роду племені. Вся робота по хаті лягла на Люсьчині плечі. Огород, корова. Свекруха збирала клунки припасів і передавала в місто донечці, яка вчилась на інженера. Невістці ж діставалась лайка, та звинувачення, що вона всіх об’їдає.

Дуже скоро Люська завагітніла, і народився Славко. Легше молодиці не стало. Розривалась між колгоспом, сином, хазяйством. 

Василь отримав від колгоспу окрему хату. Працював він багато, йому медалі давали і грамоти від партії. Багато хто заздрив Люсці – з таким чоловіком як у Бога за пазухою, казали. І не знали, що Василь був нетерпимий до будь-яких промахів. Міг вилити на голову борщ з підгорілою зажаркою. Міг вихлестати покрою мотузкою за поколупані глиняні стіни – Славко ріс шкодливим, та й теж отримував жаливою по ногах від батька не раз.

Люська боялась не вгодить чоловіку. Бо на все у нього було «Твого тут немає нічого. Вижену до чортової матері, приймачку». А йти бідній і правда було нікуди. 

Через рік після входин Люська знову завагітніла. «Не на часі нам ще одна дитина», - сказав Василь і відвів Люську до лікарні в райцентр. Як жінка не просилась і не плакала – чоловік був невблаганний. «Нічого злидні плодити!».

Літо Люська любила за те, що цілими днями Василь був у полі. Цілий день можна було тихенько займатись своїми справами і не боятись що отримаєш копняка за нерівно посапану капусту… 

І літо вона зненавиділа на все життя.

Славкові було вже років сім. Люська знову понесла. Довго боялась сказати Василю, пам’ятаючи всі муки що пройшла за другою дитиною. Василь все зрозумів, коли почав рости живіт. Лаявся довго. Наче озвірів. Але з часом притих.

Того серпневого дня по при жнива Василь прийшов додому раніше. Хтось з колгоспників виставлявся за іменини. Василь добряче набрався. Бригадир помітив його п’яного, і відправив додому проспатися. 

Але спати Василю не хотілось. Він накинувся на пузату жінку з вимогою подружнього обв’язку. Як не благала його Люська спинитись, Василь тільки дужче сердився. Звалив бідну на ліжко, і товк, поки не отримав своє задоволення. Після чого завалився спати.

Живіт скрутило немилосердним болем. Люська погано пам’ятає, що було далі – одне суцільне марево болю.

Кажуть наляканий Славко кинувся під колгоспний ЗІЛ з зерном, в пошуках допомоги. Якби не Ванько, колгоспний шофер, що віз зерно на тік, так би і сплила кров’ю Люська. А так, помітивши заревану дитину, водій спинив машину, і знайшов в хаті Люську в червоній калюжі і сплячого Василя.

Ледь живу її відвезли прямо на теплій з поля пшениці в лікарню. Там її врятували. А дитинку – ні. Надто передчасно почались пологи. Щось надірвалось у неї в середині, казали лікарі, тому мусили зробити операцію, щоб спинити кровотечу. 

Наступного дня Василь навіть не згадав, що саме накоїв. І добрішим не став. Порізана Люська повернулась згодом до хазяйства. Тягала як і завше відра худобі, гребла сіно, вибирала картоплю, і пекла пиріжки. 

Тільки в душі її щось ніби зломилось. Віри в людей, не стало чи що? 

- Ба, а чого ти його не покинула? – обурилась онука.

- І куди б я пішла? Як би твого батька на ноги ставила сама? Сину треба був батько, щоб про мене люди сказали? – резонно відповіла Люська. 

Поговорила. З душі наче камінь зняли, хоч і пекли невиплакані сльози під повіками. Двох своїх ненароджених діток вона оплакувала нишком, вночі в подушку, чи в буряні за клунею, бо Василь дуже сердився з її сліз…

- Ой, ба, знов мопед деренчить! – під хвірткою загавкали собаки, і Леся стрепенулась. 

- Іди вже, то Сашко, мабуть, твій. Він вже матері увесь цвітник обтаскав, тобі букети щодня тягать, - Люська кивнула на стіл де стояв розкішний віник з жоржин, які тягав Лесін кавалер щораз заїжджаючи до неї в гості. Хороший хлопчик у Шульгів виріс, правильний, і за Леську постояти може.