Цього року подарунки просто чудові, правда?

- Не знаю, може й на вокзалі. - неуважно відповіла дівчина,доторкнувшись рукою до своєї блискітки й посміхнулася сама до себе.

Вона поспішно натягнула пальто просто на святкову сукню і вискочила з квартири.Уже в ліфті вона побачила діда з дитиною. Дід простяг їй свою шапку і похитав головою. Ну і дивні істоти ці люди. Вискочити на мороз в одних капцях! Вона б ще боса втікала від того злидня. Тепер замерзне в снігу. Як колись вони всі замерзали в ці дні.

Але то було так давно, що майже неправда.

На першому поверсі дівчина озирнулася,наче вперше тут опинилася, і під пильним поглядом консьєржки поправила новорічну шапку й поздоровила стареньку з Новим Роком. 

Дитина з золотими крилами раптом знову заспівала, і дівчина з консьєржкою заслухалися, забувши про все. І навіть не помітили, як двері прочинилися, і в парадне зайшов високий дуже худий хлопець з кучерями майже такими золотими, як у дивної дитини. 

Янгольський голос продзвенів востаннє і замовк. 

- Вибачте. - сказав хлопець. -  я чув… то ви співали ? -  спитав він у дівчини. 

- Ні, я не вмію.

- А хто?            

- Оця дитина. Вони аніматори. - сказала дівчина, бо аніматори мовчали.

- А можна я вас запрошу до себе? - спитав хлопець. - У мене мало серце не стало, коли я почув цей голос. Ти мені ще наспіваєш? - спитав він битину у золотій перуці і з блискучими крилами.

Мале кивнуло. 

Вони вчотирьох вийшли на мороз, поспіхом обійшли дім, зайшли в під'їзд з іншого боку і через кілька хвилин уже опинилися у квартирі, де з меблів були тільки ліжко, гітара, якесь електричне приладдя для гри та ноутбук.

Хлопець наче вперше побачив своє помешкання і почервонів.

- У мене є чай і кекс, мати передала… Я не очікував на гостей.

- Нічого. -  сказав дід, і очі його сміялися. - Чи був ти цілий рік чемним хлопчиком?

- Не сказати, щоб зовсім, але приводів для особливої нечемності теж не було. - засміявся гітарист. 

- Тоді тобі є подарунок від діда. Дякуй і шануйся. Вперше дарую те, що належить мені.

- Який подарунок? - спитав хлопець, очікуючи продовження жарту. 

В цю мить Мале заспівало, і навколишні світ для тих двох зник. Блискітка на грудях дівчини мерехтіла в такт її серцебиттю. Як і така сама на шиї хлопця. 

Коли спів затих, в кімнаті крім них двох нікого не було. І ні він, ні вона не могли точно пригадати, як тут опинилися разом. 

Начебто вона посварилася з нареченим, а він вийшов прогулятися і побачив її.

Якось так.

А Дід з малим уже знову стояли біля засніженої сфери і у чотири руки ловили й з’єднували звичайні пари, щоб надолужити час, витрачений на те, що робити було суворо заборонено. І удавали, що нікуди звідси не виходили, вірогідності не підштовхували і навіть не збиралися. 

Вони сумлінно працювали, аж поки пісок у великому годиннику не витік до останньої піщинки в нижню колбу.

Тоді  пісочний годинник засяяв, ефектно перевернувся, і перша в цьому році піщинка впала вниз.

Дід присів у старе крісло коло сфери, а мале так і залишилося стояти, вимогливо дивлячись на нього.

- Ну чого тобі ще? Не смій ні про що питати. Потім взнаєш. А зарані не можна. Втомився я. Роки мої не ті, зображувати купідона на старості літ. І дивись, нікому ні слова. Бо то парафія іншого відділу. Ясно?

- Ясно. Нікому ні слова. Діду, ти забув, що Отець всевідаючий?

- Забудеш тут. Цим не переймайся. Отець з поняттям. А от інші...

- Діду, а я хлопчик чи дівчинка? Вона питала.

- Ти ще янголя. 

- А коли народжуся?

- Тоді й побачимо. 

- Я хочу дівчинкою. Як вона. Вона красива і тепла. 

- Не знаю, що хорошого в тому теплі. І в тому, щоб бути дівчинкою. А от народитися дівчинкою у тебе  вірогідність величезна, мале. П’ятдесят на п’ятдесят.

- Це багато?

- Набагато більше, ніж один на мільйон.

- Ну тоді добре. Де няня, чого вона мене не веде народжуватись?

- Скоро тільки кицьки родяться. - сердито пробурчав дід. - От що ти за дитина?  Завжди треба все й одразу. Вони ще не познайомились, а тобі уже народжуватись.

- А я все одно хочу все й одразу, і що в цьому такого. Ти хіба не хочеш?

- Ні. По-перше, народжуватись - так собі ідея. Я от ніколи не народжувався, і нічого. По-друге, у мене все є. Майже. Мені треба лише одного -  помічника, що знає людей. Може так буде простіше з тими парами. 

- А що з ними не так? 

- Все не так. Половина пар дуже недовго разом. Потім роз’єднуються.

- Як це? Вони ж пари. Вони ж половинки.

- Якби я знав. - дід розвів руками, якими міг легко ламати вікові дуби, але не міг впіймати за хвіст час, що летів і з шаленою швидкістю міняв все на своєму шляху до повного невпізнання.

- Може тепер треба щось ще, крім парності. - спитала малеча.

- Раніше знаєш, як було? - сказав Дід повчально. - Пів року така холоднеча, що один точно замерзнеш. І пів року просто холодно. Тоді всі жили разом, бо один не виживеш. Лікарів не було, навіть вогню не було спочатку. А тепер он як. У них в домі тепло, світло є, їжі повні магазини. Людина може й одна прожити, і дитинку одна виростити. Нема такої вже необхідності, щоб неодмінно жити разом. Народили дитинку, трохи ще побули поруч, і розбіглися. А чого - я не розумію. Жити легко, так живи й радій. А вони, як ти. Не радіють. Хочуть всього й одразу. Отримують, що хотіли, подивляться і кажуть: "Пхе. Це все уже було, треба мені інше все й одразу". 

- Ну і правильно, Діду. Воно ж нудно. Тут у нас знаєш, теж не те щоб... А там, сам бачив, вогні сяють, феєрверки, люди радіють. Святкують.                     

- То лише кілька днів. А всі інші дні більшість працює або вчиться, щоб потім працювати. Якщо весь час веселитися, воно стає роботою, мале. 

- Як у тебе?

- Як у мене. 

- А коли я співаю, всі завмирають і слухають. Хоч свято, хоч що. У мене найкращий голос у світі. - похвалилося мале. - У мене ж він залишиться, ну там, після народження?