А що, ми погана пара?

- Та я б тебе відпустив. Тільки не можна туди, коли в маляти ще нема пари. Це неправильно і заборонено. Неприкаяні души й так проблема. Не знайдеш тих двох, і теж будеш неприкаяна душа. Вічність потім поневірятимешся. Твої блискітки давно згаснуть, а ти не зможеш повернутися.

- Я знайду, діду. Відчуваю, вони десь близько.

- Сиди, я сказав! Знайде воно. Вірогідність завжди є. Може в цьому році вони нарешті зустрінуться. І ти на наступний рік до них потрапиш.

- Я уже сто років…

- Не перебільшуй.

- Пусти мене, Діду. Я їх знайду, з’єднаю і швидко повернуся. От побачиш.

- Не можна. І не реви. Я знаю, що робити. Мені як раз  туди треба. Ще кілька годин є. Візьму тебе з собою. Мене вони сьогодні можуть побачити. Може і тебе роздивляться, якщо будеш поруч.

- Як це?

- Ну зазвичай люди не бачать того, чого бачити не хочуть. Але є кілька днів на весь рік, коли мене вони бачать. Там зараз повно таких, як я.  Тож я видимий.

- Як це повно? 

- Вони ніби зображують з себе мене.

- Так вони ж в тебе не вірять.

- Ну тому, мабуть, і зображують. Треб ж комусь розносити подарунки дітям. От вони й перевдягаються. Ніби не вони роблять власним дітям  подарунки, а я. І тому мене сьогодні точно побачать. Тільки дивись потім не кажи, що ми там були.

- Гм. А чого це ти сам подарунки не розносиш? І хто такі діти? 

- Діти - це як раз ті, що бувають у половинок. І чого це я маю їм щось дарувати? Все навпаки. Подарунки вони повинні нести мені. Ну не те щоб повинні. А раніше завжди носили. Щоб не замерзнути. Бо я ж можу все зробити, як раніше було. Ще до початку. Щоб космічна холоднеча і нічого живого.

- Холоднеча? Живого?

Дід страдницьки зітхає, бо мішок з питаннями знову розв’язався.

- То людське, ти зараз не зрозумієш. Станеш людиною, тоді все взнаєш. 

- Я хочу зараз. Вони повинні нести подарунки тобі, а несуть своїм дітям. І ти за це можеш щось з ними зробити? Це ж неправильно, чому так?

- Ну це ж люди, мале. У них завжди все перекручено. Переплутали, словом. У них навіть пояснення для цього є. "Людям притаманно помилятися". Кажу ж тобі - подумай добре, воно тобі треба - сто років серед цих диваків?

Дід помічає, що сам почав питати. І сам на себе сердиться, але раз почав, зупинитись важко.

- От чого б тобі не народитися звірятком з гарним хутром? Ті знають, що як холодно, треба не чекати подарунків, а самим грітися. І пари собі самі знаходять. 

- Так треба. - сказало мале, наче вони помінялися ролями, і подивилося Дідові просто в душу. - Я тільки торкнувся половинок долонями, і уже не можу без них. Відчуваю, де вони, і що їм погано, і що мені до них треба. 

Дід безнадійно махає рукою.

- Ну тоді пішли. Поки не бачить ніхто.  Тільки швидко. Де вони, кажи? 

- Он там, бачиш, ніби зірки, тільки не на небі.

- Бачу. 

 І от вони вже стоять посеред засніженої вулиці. Мале зачудовано роздивляється і височенні башти з вікнами, що світяться в засніженій темряві, і яскраві гірлянди на деревах і будинках.

- Ти, Діду, дивний. - мале захоплено оглядається, і в його очах відбиваються святкові вогні й блискучі прикраси. - Як можна не хотіти тут бути? Мені й сто років мало буде. Так красиво. 

- То тільки пару тижнів красиво. Потім все розтане, прикраси знімуть, ялинки повикидають. І не смій питати, що таке тижні. Взнаєш у свій час. У мене голова від твоїх питань пухне. 

Мале затуляє долоньками рота, щоб дід не розсердився і не передумав допомагати.

- Відчуваєш, де вони?

- Отут вони і є, діду, в цьому високому замкові. Це ж замок?

- Що, в одному домі? І це ніякий не замок, а звичайна багатоповерхівка. Замки значно нижчі. Це називається дім, а в тебе язик без кісток. Не питай, що таке кістки. Це дім, оце, що світиться - вікна. Нам би зараз пічну трубу. Тільки вони давно не топлять печі в містах. Тільки спробуй спитати, нащо топити печі, і що це таке, і я повертаюся до себе. Мовчи й запам’ятовуй. Оце балкони. Показуй вікна  твоєї пари. Ми зайдемо через балкон або по сходах підіймемося. План такий - ти заспіваєш щось. У тебе голос гарний.  Вони вийдуть, побачать одне одного і все.

- Діду, тут щось не  те.  Вони давно мали зустрітися. Вони ж не сидять весь час в домах?

- Як раз сидять. Вночі  люди там сплять. Не питай, що таке сон! Коротше, вони й вночі в домах, і вдень теж в домах. Тільки в різних.

- А. Ага. Так от, чого вони одне одного ніяк не побачать. Бо доми різні. Бачиш два вікна поруч, діду?

- Ага. - каже дід, притримуючи червону шапку, оторочену хутром. Бо два вогники, на які показало мале, дужк високо. 

- Оце їх  вікна.

- А. Тоді все ясно. - каже досвідчений в людських звичаях дід. - У них двері виходять на різні вулиці. Тільки одна стіна спільна. Але ж щось відчувають, раз так близько поселилися одне від одного. Чую, мале, тут уже є тяжіння. Варто їм буде побачити одне одного і все, уже не розлучаться. Відчуваєш, як там тепло між вікнами?

Мале не встигло відповісти, як його легко смикнула за волосся дівоча рука. 

- Дивіться, який гарний косплей - закричала дівчина в чорному, з підведеними темним очима. Вона щойно вийшла з таксі. Слідом за нею з машини вибратися ще троє людей і стали роздивлятись Діда і мале.

- Вау! Дід, як справжній. Навіть за бороду можна не смикати. Видно, що своя. А от з янголом не дуже вийшло. Як воскова лялька, а янголи ж червонощокі. І крила надто блищать, зразу видно, що фольга. - сказав хлопець, що вийшов з машини останнім. Він говорив дуже авторитетно, бо платив і за вечірку і за таксі.

- Чуєте, артисти, ви уже відробили? - зверхньо спитав він Діда. - Підхалтурити не хочете?

Дід трохи схилив голову до лівого  плеча і усміхнувся в бороду,  взявши малого за руку.

- У нас тут паті намічається. - пояснив хлопець. -  Було б непогано поздоровити хазяйку з Новим Роком. Я заплачу.