Я уже сто років тут сиджу, а тобі все ніколи

- Діду, я хочу гратися. - ввічливо нагадує мале кремезному сивому дядькові, якому зараз ніколи й вгору глянути.

- Так грайся, хто тобі не дає.- неуважно відповідає здоровань, якого дідом можна назвати тільки умовно. 

Він опустив обидві руки з закасаними рукавами в якусь величезну  мерехтливу сферу і щось там підкручує. 

І він точно не дідусь маляті. Нічого спільного нема у зовнішності цього громили, схожого на боксера, що тільки-но завершив кар’єру, і маляти з золотим волоссям, величезними довірливими очима й тонкими аристократичними рисами блідого личка.

- Няня сказала тут нічого не чіпати й гратися з тобою.

- Няня сказала те, няня сказала се… бурчить дід собі під носа. - Почекай трохи, в мене ще багато роботи. 

- А потім гратимешся зі мною?

- Потім, так.

- А що таке дід? 

- То хтось старий, у кого є діти й онуки. От онукам він дід.

- Ти старий? 

- Так.

- То у тебе є діти й онуки?

- Ні, слава отцю.

- А отець старий?

- Так. І у нього є діти. - встигає сказати дід до того, як маля знову почне питати.

- А онуків значить немає, бо тоді він був би дідом… Хоча ти ж дід без онуків, як так? - проявляє здібності до логіки, дедукції й вибішування старших маля.

- Немає у мене ні дітей, ні онуків. На щастя. А дід я тому, що дуже старий. Найстаріший, можна сказати. І помовч нарешті, кому сказано?

- А хто старший, отець чи дід? - мале явно зростає там, де не обов’язково слухатись старших, навіть якщо вони найстаріші.

- За посадою - отець. А от за віком - я.

- Значить, отці старші дідів?

- Ммм, що? - дід невдоволено повертається до маляти, на мить залишивши сферу без нагляду.

- Отці старші за дідів? - терпляче повторює маля.

- Не отці, а Отець.

- Отець старший дідів діди старші… А як це…

- Чуєш ти чи ні? Я маю багато роботи. Посидь тихенько, от закінчу, і тоді ми будемо гратися. А поки не закінчу, не будемо. 

Маля нетерпляче перестрибує з ніжки на ніжку і явно вигадує спосіб розважитись без цього нудного діда.

Дід невдоволено бурчить щось про те, що так не домовлявся і намагається зосередитись на роботі.

- Я уже сто років тут сиджу, а тобі все ніколи. - нагадує про себе малеча.

- Не видумуй, які ще сто? Хоча, якщо заважатимеш, то і далі буде ніколи.

- Ой, а що там так красиво блищить?

- То половинки. - неуважно відповідає дід і щось вихоплює з поверхні сфери, стискає в здоровенному кулаці й знову вкидає у шар, наполовину освітлений м'яким сонячним світлом. наполовину темний і поцяткований мерехтінням крихітних вогників.

- Які ще половинки? - мале аж навшпиньки стає від цікавості і тягнеться руками до сфери.

- Половинки цілого. Бачиш, вони різноколірні. А як знайдуться дві одного кольору, можна з’єднувати.

- А…

- Помовч, нарешті! Щоб я ще хоч раз згодився з тобою сидіти.  Куди ти… ну що за дитина! Дивись, що наробив, все підвисло. Не тягни руки до сфери. Бачиш, що тепер робиться?

- Ой, яка ж краса, діду! Ну в тебе й робота, мені б таку. Воно кружляє, блищить,  і нема жодної половинки схожої.

- То не половинки. Половинки пропали, бо через тебе почався снігопад. Це сніжинки, там зима зараз. І я нічого не бачу за хурделицею. Не встигаю їх з’єднати до півночі.

- А чого треба до півночі, що потім?

Потім буде післясвят. Ніхто нічого не робить майже місяць. А потім на тебе звалюється тонна половинок одразу. А це капець.

- А що таке капець?

- То кінець всім сподіванням.

- Ууу, тепер розумію. Там сніг і темрява. Половинки поховалися, і в заметілі їх не видно. - задумливо каже мале і намагається непомітно підійти ближче до сфери.

- А все через тебе. - сердито каже дід, але бачить, що мале зараз заплаче, і виправляється. - Ну якщо чесно, то через мене, бо я згодився з тобою посидіти. А от не треба було. 

- А чого зі мною треба сидіти? Ми всі гралися. Чого мене треба було забирати? Ти нудний. Копирсаєшся з дурними половинками, не граєшся. З малими треба гратися. Щоб ми правильно розвивалися. І на питання відповідати. І дозволяти все роздивлятися. І навіть ламати. Малі так вчаться, ти що, не знаєш?

- Звідки мені знати. Я ніколи не був малим… Еее, та куди ж ти знову… Стій, кому кажу! Тут нічого не можна ламати. То не іграшки. На цьому не можна вчитися. Тут треба уже вміти.

- Ой, та чого тут ще вміти. - пирхає мале. - Бачиш одну половинку, зразу дивись, де такий самий колір, бери їх і з’єднуй.

- Язиком молоти не дро... - дідусь вчасно прикусив язика. Бо як почати розповідати про дрова і чим їх колють, то  роботи вже точно не буде. І та вихователька йому буде должна не один відгул, а три. Не на те він вчився, щоб забавляти малих. Геть зовсім не на те.

- Я не язиком. Я правда можу, от дивись.

Мале уже опинилося біля самої сфери, майже впритул. І дід не встигає оком змигнути, як крихітні пальчики вихоплюють блискітку, потім одразу другу і швидко приліплюють її до першої.

Дід приємно вражений.

- От що значить молоді очі. Ну хвалю, чого вже там.

- А ще можна?

- Ну спробуй. 

Дід сідає біля сфери у вигідне крісло і готується трохи розважитись. Бо він знає, як насправді не просто знайти пару половинок.

А от мале про це нічого не знає.

На цей раз у нього виходить з'єднати дві блискітки уже не так блискавично, а все одно швидко.

- Діду, а для чого ці пари?

- Щоб малі могли народжуватись. 

- Оу. І я?

- З тобою проблемка. - чесно відповідає дід. - Але в принципі й ти можеш.

- Яка ще проблемка? - великі очі маляти горять цікавістю.

Дідусь знову прикушує язика, але пізно. Брехати малечі не можна. А якби й можна було, дід не вміє. Не навчився замолоду, а тепер пізно. Так міг би хоч промовчати.

- Ти питаєш, чого треба, щоб я за тобою приглянув в цю ніч. - обережно починає він. - Твоя пара знову не знайшлася. Всіх малих уже відправили. А ти знову ще на рік залишаєшся.