Розділ 8.2

Щоб перелетіти каньйон, мені знадобилися лише декілька хвилин. Посадка вийшла жорсткуватою, але воно було того варте. Я викарабкалася з кущів і першим ділом поглянула на протилежний бік.
Він стояв там. Стояв і дивився на мене. Мені навіть здалося, що він може спопелити мене своїм поглядом, хоч я й не могла бачити його очей з такої відстані. Декілька хвилин, щоб залишити в пам'яті того, хто вкрав мій перший поцілунок, того, хто сколихнув мої почуття.
- Вибач! Але я не хочу бути принцесою і королевою теж не хочу! - крикнула я.
- Не тікай!
- Вибач! І бувай!
Він крикнув щось іще, але його слова підхопив вітер і поніс десь далеко.

***

До першого міста я дісталася за пів дня. І першим ділом пішла ні, не в банк, а пообідати. Зголодніла не на жарт. А потім так, потім пішла в банк. Зняла чималу суму зі свого рахунку. Частину залишила собі, а все інше віддала на пожертву. Зняла номер у простому, але пристойному готелі. І навіть відпочила декілька годин. Та більше там залишатися я не збиралася. Настав час замітати сліди і їхати назад у столицю. Напевно, це єдине місце, де мене точно не будуть шукати. Трохи маскування, і мене навіть випадково не впізнають.
Потяг додому відправлявся через пів години... Залишалося зайняти своє місце і вирушити назустріч омріяній долі. План вдався. Тепер мене не зможуть знайти...
- Стояти! - за руку мене смикнули з такою силою, що я просто завалилася на Еліаса. Так, саме на нього. Він стояв задиханий і люто дивився на мене.
- Трясця!
На нас уже почали задивлятися люди... Та варто було мені спробувати зробити крок назад, як мене притиснули ще ближче.
- Що ти собі дозволяєш? - обурилася я, намагаючись зрозуміти, як взагалі таке можливо, що він наздогнав мене так швидко і як тепер його позбутися.
- Тримаю втікачку, - голосно сказав він, через що на нас почали коситися ще більше. Наче я якась злодійка.
- Не маєш права! - зашипіла я і знову спробувала вирватися. Та, звичайно, нічого не добилася.
- Маю, і ти це знаєш. Ходімо... Нам варто поговорити, - і потягнув мене за собою.
- Допоможіть! Мене хочуть викрасти! - що сили закричала я. Хороша була б ідея, люди готові були прийти мені на допомогу... і навіть кілька вельми мужніх чоловіків... Але в Еліаса просто нізвідки взялося посвідчення поліції. І де він його тільки взяв? Після цього вже ніхто не збирався мені допомагати.
- І що ти зі мною зробиш? Завезеш назад до того принца? Я все одно втечу. І взагалі, як ти так швидко мене наздогнав? - я продовжувала задавати питання, але охоронець вперто мовчав і тягнув мене за собою.
- Помовчи, - не витримав він. - Мені треба декілька хвилин, щоб заспокоїтися... А потім ми з тобою поговоримо.
Він притягнув мене в перший-ліпший готель і буквально запхнув у кімнату, так що я приземлилася точнісінько на ліжко.
- А тепер ми поговоримо... Аделін.
Ой ой... Приїхали...
Але як то кажуть, кращий захист - напад, тому я вирішила зайняти саме таку позицію.
- Вибачатися не буду.
- Хм... Отже, не будеш? - він схрестив руки на грудях і суворо подивився на мене. Те, що він був розлючений, це не сказати нічого.
- А що ти хотів? Я прямим текстом казала, що не хочу заміж! - крикнула у відчаї.
- Ну не хочеш, то що, треба зі скелі стрибати?! - заревів він. - Ти хоч уявляєш, як ми перелякалися, як я перелякався?
- Все було під контролем! Я знала, що роблю!
- Де ти взагалі взяла цю штуковину?!
- Планер? Зробила.
- Зробила? Ти? Ти зробила планер? - нарешті на його обличчі з'явилися хоч якісь інші емоції, окрім злості. Хоча таке здивування навіть трохи ображало.
- Так, зробила! Що, важко в це повірити? Я зробила! І ще винайшла купу всього іншого! Та тільки хіба це комусь цікаво? Не хочу я бути королевою, не хочу заміж! Хочу творити й винаходити! Хочу бути корисною!
- Ось воно що..., - тихо під ніс пробурмотів Еліас.
- Ти про що?
- Нічого, просто тепер все стало на свої місця...
- Що стало на свої місця? - так нічого й не зрозуміла.
- Я тобі потім розповім, - хитро всміхнувся він. І ця посмішка здалася мені ще більш загрозливою, ніж та лють, що вирувала ще декілька хвилин тому.
- То як ти так швидко дістався до мене? - ось що турбувало мене навіть більше, ніж невдала втеча.
- А як ти думаєш? Мм? - і знову цей такий дратуючий погляд. Та він знущається!
- Не знаю я! Тому й питаю, - дуже захотілося образитися. От так просто надути губи, як мала дитина, й образитися. Стрималася... Не можна показувати йому свої слабкі місця.
- Перелетів..., - тепер була моя черга дивуватися.
- Як... Перелетів? - і тільки коли я це спитала, я згадала, що ще один планер був захований у таборі.
- Як ти його знайшов? - я просто не могла повірити, що привела його до себе своїми ж руками.
- Випадково.
- І ти стрибнув?
- Стрибнув, і це якраз те, за що ти маєш вибачитися.
- Що? - я аж опішила. Я маю вибачатися за те, що він стрибнув? - А я тебе змушувала?
- Ще й як! Я просто не міг тебе впустити!
- Невже я настільки потрібна тому принцу, що ти так ризикнув?
- А хто говорив про принца? Ти мені потрібна, - і настільки серйозно це звучало, настільки щиро, що я навіть не знайшлася, що сказати у відповідь.
Так ми і мовчали якийсь час. Я потупила погляд і дивилася куди завгодно, тільки не на Еліаса, а він, мені так здавалося, дивився на мене... не відриваючись.
Різко підняла погляд, щоб переконатися, і зустрілася з тим, до чого не була готова, - з ніжністю і з ще чимось незрозумілим, але таким привабливим. Він одразу відвів погляд, а потім, коли наші очі зустрілися знову, я вже не могла нічого прочитати.
- І що далі? - задала очевидне питання, тому що зовсім не розуміла, що тепер має бути. Було схоже, що віддавати принцу мене ніхто не збирається…хоча це могли бути лише слова… та все-таки якщо ні, то я зовсім не розуміла, що на мене тепер чекає.