Розділ 6.2

Дорога була жахливою, переважно через те, що я була вся на нервах. Я лякалася кожного звуку й прислухалася до кожного слова, постійно боячись, що мене викриють і зламають усі мої плани. З моїми провожатими я майже не спілкувалася, і, напевно, через це вони дивилися на мене косо... Хоча, можливо, справа була в тому, що я поводилася як капризна принцеса: жалілася на все підряд і вимагала залишити мене на самоті.

Так минуло два дні. Більшу частину дороги я відпочивала або читала книгу, яка досить швидко закінчилася, зважаючи на різноманітність розваг у дорозі. Саме тому на вечір третього дня я вирішила, що не буде шкоди трохи вийти з карети й посидіти біля вогнища, до того ж усі, крім варти, вже спали.

- Принцесо... - я не встигла зробити й двох кроків, як низький приглушений голос пролунав у мене за спиною.

- А-а! - закрила я рот рукою, змушуючи себе замовчати, щоб не перебудити всіх навколо, і одночасно вдивлялася в темряву, намагаючись зрозуміти, хто вирішив довести мене до інфаркту.

- Вибачте, я вас налякав? - тепер я впізнала голос охоронця, того самого охоронця, якого зустріла на балу.

- Було б дивно, якби не налякали... ніч усе-таки й глухий ліс, - сказала я, видихнувши з полегшенням.

- Так, на жаль, цю ніч нам доведеться провести в лісі... дорога не близька, - почав він виправдовуватися. Напевно, і він чув, як я сьогодні жалілася на відсутність нормального місця для відпочинку. Сильно так жалілася.

- Та... - уже хотіла сказати, що все добре, але вчасно згадала про своє амплуа. - Так, я знаю, прикра неприємність, - задерла носа вгору й пішла туди, куди збиралася із самого початку.

- То чому ви вийшли? Вам щось потрібно? Можливо, когось покликати?

От тільки цього не вистачало!

- Ні, не треба нікого кликати. Я просто вийшла подихати повітрям. Гаразд?

- Звичайно... Ваша Високо...

- Досить. Дайте мені хоч у нічній темряві відпочити від цих високостей, - сказала те, що й справді мала на думці. Сподіваюся, він сприйме це як ще одну забаганку, а не викриє мене.

Якийсь час я сиділа, дивилася на вогонь, що потихеньку слабшав, і думала про те, яким буде моє життя, як воно зміниться вже через кілька днів. І не має значення, чи вдасться мій план, чи ні, моє життя вже ніколи не буде таким, як раніше. Усі близькі й рідні, прості буденні речі, навіть стіни навколо - це все вже ніколи не буде таким, як колись. Сумно...

- Ах... - раптово на мої плечі ліг чи то піджак, чи то светр, що, звісно, мене знову налякало. Проте цього разу це був радше рваний видих, ніж викрик. - Знову ви мене лякаєте...

- Пробачте... я подумав, що вам може бути прохолодно...

- Так, дякую, - відсторонено відповіла й перевела свій погляд на вогнище, яке ледве жевріло. - Майже згасло, - сумно сказала про очевидне. Хоча, звичайно, мій сум належав аж ніяк не згаслому вогнищу. Та охоронець зрозумів це на свій розсуд.

- Зараз поправлю, - він підкинув декілька поліняк у вогнище, допоміг їм розгорітися і, на мій подив, присів поруч. А потім узагалі шокував, вирішивши потеревенити зі мною. - Ви сумуєте за домом?

А я сама, не відаючи чому, вирішила відповісти.

- Хм... і так, і ні... Дивно?

- Все буде залежати від причин такої відповіді.

- А вони комусь треба, оті причини? Хіба хтось коли-небудь про них питає? А якщо питає, то чи зважає на них? - видала болюче на одному подиху. На кілька секунд запанувала тиша, а потім я почула впевнене:

- Причини важливі...

- Хм... не хочу про це. Розкажіть краще щось цікаве...

- Казку перед сном? - ніби з насмішкою спитав мене, та потім запнувся, ніби згадав, з ким говорить. - Вибачте... забувся.

- Не важливо. Зараз байдуже. Хочете, можете казку... але я вже трохи з них виросла. Не вірю в казки, - байдужим тоном відповіла йому.

- То, може, ви б хотіли щось дізнатися про принца?

- Ні, - різкіше, ніж треба, відповіла йому, про що в той самий момент пошкодувала. На одну секунду на його обличчі промайнуло здивування і навіть розгубленість, та він швидко взяв себе в руки.

- Тоді що ж вам розповісти? О! Знаю... чи чули ви про вельми цікавий винахід, який називається фотоапарат?

- Фотоапарат? - я чула про нього, трохи... але сказати цього не могла. Коли мова заходила про винаходи, я втрачала будь-який контроль. Тому краще помовчати й послухати.

- Так, фотоапарат. Щось на зразок миттєвої картини.

- Миттєва картина? Хіба таке можливо? - але я знала, що можливо... і навіть більше, набагато більше.

- Так, це просто дивовижно. Поки що винахід дуже дорогий. Я знаю лише дві заможні родини в нашій країні, які мають його.

- Напевно, у нас нема жодного екземпляра, раз я про нього не чула.

- Так, це винахід нашого майстра.

- А винаходи нашої країни, ви знайомі з ними?

- Ви здивуєтеся, але так... Я цікавлюся цим питанням... Це ж дивовижно, що можна придумати... Шкода, що не всім дано.