Розділ 4.2

- Що? Що за нісенітниці ти верзеш?

- Аделін, Сильві, перестаньте!

- А що перестати? Хіба це не те чого від неї чекаємо ми всі? Врешті подорослішай і подумай ще про когось окрім себе!

- Та що з тобою?! Що я тобі зробила?! - стриматися не було сил.

- Ти! Твоя вина! Ти забрала його в мене!

- Що? Кого я в тебе забрала?!

- Джонаса! Ось кого!

- Ем...може це дурне питання, але хто такий Джонас? -

- Рррр! Вона натурально заричала, і просто вилетіла з моїх покоїв. Були б двері на місці, вона б ними гримнула, і скоріше за все сильно, боюся настільки сильно, що вони б все одно лежали зараз на підлозі.

Я так і не зрозуміла в чому моя провина і хто такий той Джонас якого я в неї забрала?

- То хто такий Джонас? - перепитала я в мами, а у відповідь побачила закочені очі та вираз повної безнадії на обличчі.

- Що?

- Аделін...це твій наречений. Джонас Віттенберг.

- Ааа....ооо. Тоді чому вона на мене сердита? - це вже було якось зовсім дивно. До чого тут моя сестра і мій так званий наречений?

- Ти зовсім не цікавишся нічим навкруги, - зітхнула ненька, - початково мова йшла про її заручини з принцом Вітенбернів.

- Що? Ну хоч щось стало зрозуміліше... Та вона не на мене має сердитися, а на того недо оракула.

- Аделін! - здається матінці от от увірветься терпець, - пообіцяй, що нічого не втнеш...ти маєш поводитися з гостями достойно.

- Я буду принцесою яку вони хочуть бачити, обіцяю, - розпливчато сказала я, але мамі було цього достатньо.

Наступні декілька годин мене купали, сушили, причісували, приводили до ладу мої нігті та шкіру, і навіть одягали як ту ляльку, то в один наряд, то в другий.Чомусь матінка не захотіла ту сукню, що обрала я. Напевно, думала, що там є якась каверза з нею пов'язана. Насправді не було, але хай собі думає.

А коли з приготуваннями було закінчено мені провели повторно  лекцію з прав та обов'язків дочки та принцеси. Але чомусь мої права все одно дуже нагадували обов'язки...

- Гості прибувають!

- Гості прибувають!

Зашуміло все навкруги...

І всі напружилися, а мені в черговий раз нагадали тримати себе в руках...

Цікаво, а принц все-таки приїхав чи ні? З питань безпеки нам так цього й не повідомили... Хоча яка різниця, який би він не був. заміж за нього я не збиралася.

***

В тронну залу увійшла делегація з десяти людей. Всі розкланялися перед королівською парою, і звичайно перед нами, їхніми дітьми.

- Нам дуже приємно познайомитися...

Можу сказати одним словом - ідеально. Саме так, я ідеально відіграла свою роль. В мене аж зуби зводило від настільки широкої посмішки. А батьки, брат і сестри дивилися на мене як на невідане чудо.

В цілому знайомство було коротким. Всі втомилися з дороги, тому дорогих гостей супроводили до їхніх кімнат. Ми всі тепло розпрощалися до вечора. А як тільки двері за ними зачинилася, Сильвіа накинулася на мене зі звинуваченнями.

- Що ти задумала? Зізнавайся! - вона підійшла до мене впритул і практично викрикнула мені це в лице. І її навіть ніхто не зупинив.

- Що? Нічого, - зробила корок назад і оглянулася на свою сім'ю. У їхніх очах читалася неприкрита підозра.

- Не ображайся, доню... Але твоя поведінка й справді підозріла, - напружено сказала мама, а всі інші, включаючи навіть чоловіка Леніель дружно кивнули. Зрадники!

- Що? Звичайно ображуся. А ніхто не подумав, що я просто не хочу шкодити свої сім'ї! Хорошої ж ви про мене думки...

- Це не так, - сказала Леніель.

- А як? - мало не плачучи спитала її. - Наче мені мало того що мене без мого бажання видають заміж...

- Годі! - Тато не витримав. Він ніколи не міг дивитися спокійно як плачуть його доньки. - Ти молодець. Сподіваюся і надалі ти будеш поводитися з гостями так само.

- Я постараюсь.