Розділ 2.1

Коли я вдосталь проплакалася, і об'їлася солодощів, так була в мене така погана звичка - стрес заїдати, почала займатися справді корисною справою...думати... Думати про те як позбутися нав'язаної мені участі. Оракули? Про них вже років двадцять ніхто не чув, і тут він наче з неба впав, а потім просто взяв і зник. Точно шахрай...і мені однаково навіщо йому здалося так не смішно жартувати з двома королівствами.

В мене був ще тиждень до приїзду делегації з Німерії, і ще близько тижня, щоб добратися в їхню країну. Там я муситиму провести три місяці до весілля. 

Втекти з палацу - практично неможливо...принаймні не після моєї бурхливої реакції на цю "чудову" новину. Мене стерегтимуть як зіницю ока... і в день, і в ночі. Окрім того, у рідних можуть бути проблеми якщо я втечу до того, як мене здадуть на руки нареченому. 

Хм...цікаво чи він сам приїде? 

Хоча...не важливо. 

Втікати у них в палаці з під носа, теж може бути великою проблемою. Все-таки я там чужа і нічого не знаю...на відміну від всіх інших. 

Вихід лише один - тікати поки ми в дорозі... 

І в цьому мені допоможуть мої винаходи...ну і кошти, що я отримала за деякі з них. Можливо...саме так я б змогла почати саме те життя яке жадала завжди - життя науковця-мандрівника.

І так, план простий, на четвертий-п'ятий день, до того як ми перетнемо кордон нашої країни й в'їдемо в Німерію, я мушу приспати варту, і втекти. Якщо  правильно все розрахувала, ми якраз обійдемо каньйон над річкою Миса. Значна частина шляху буде вздовж річки, тож це ідеальний момент, щоб втекти...просто перелетіти каньйон на іншу сторону. Я буду щонайменше на день випереджати погоню, а вона точно буде... 

План хороший, просто чудовий...от тільки мій планер... його ще не випробовувала, і вже й не зможу це зробити, не під пильним наглядом рідні. Це єдиний момент в моєму плані де я покладалася на удачу... Звичайно, я все розрахувала і продумала при побудові планера, але...винаходи не завжди працюють якби того хотілося...тому удача й віра наше все! 

Тук Тук

Раптовий стук у двері моєї лабораторії змусив мене здригнутися. Я ледве не впустила склянку зі снодійним... Оце могла б бути проблема. Мало того, що в нього є певний специфічний запах, який особливо чути в концентрованому вигляді, так ще й це єдиний флакон який я мала у своїх запасах. Зробила всього за декілька днів, до цих "прекрасних" новин. Наче знала, що може знадобитися...

- Хто там?

- Доню, це я, - голос тата був суворіше ніж звично. Хоча я ніби нічого й не витворила за ці три дні, хіба що майже не виходила з кімнати, тільки у свою лабораторію.

- Ти щось хотів? - Запитала не відкриваючи двері. 

- Може відчиниш? - Так, напевно, король не звик, що з ним говорять через двері. Але й ситуація в мене була не звичайна. 

Потерпить. 

А сама тим часом швидко ховала всі можливі докази мого плану втечі. Мала я декілька потаємних місць в лабораторії, які ніхто ніколи не знайде.

- Не хочу, - спеціально додала в голос нотки образи. Мені треба було ще одну хвилинку, щоб замести сліди.

- Аделін..., - глос став ще більш загрозливим.

- Я не хочу виходити заміж. Не хочу. І говорити про це не хочу, - перейшла майже на крик в суміші з плачем. Наче непогано вийшло. А крім цього, я вже все надійно заховала, а значить можна було впустити тата, короля Франії.

- Відчини негайно двері! - ось тепер це був той тон, який означав, що терпець у тата урвався, добре що не у короля, це страшніше буде.

Я відчинила двері низько опустивши голову, а сама пішла й сіла у своє улюблене крісло біля вікна, намагаючись приховати своє обличчя. Тато хоч і був вічно зайнятий, та цілком міг побачити, що сльози та відчай на моєму обличчі не зовсім справжні.

- Аделін! - голосно сказав він коли зайшов, але побачивши мене у відчаї, пом'якшав, - Аделін, доню, я знаю, що не цього ти чекала від життя...але так може статися з кожним...

- Я знаю..., - схлипнула я, і цього разу по справжньому. Мені просто так шкода стало себе і всіх інших кому життя підкинуло таку свиню.

- Не плач, - він наблизився і лагідно погладив мене по голові, - все може вийти на краще.

- Не може..., - продовжила плакати я як мала дитина.

- А може це буде не кара, а навпаки...подарунок. Оракул просто так не став би втручатися...

- Не вірю, - і ще один схлип.

- Віриш чи не віриш, а це так. Тобі варто змиритися з цим... І ще, ти вже доросла, час забути про свої дитячі захоплення, - тато окинув оком мою лабораторію, а мені захотілося розревітися у всю силу. Для нього це була забавка, дитяча іграшка, але для мене - ціле життя. І якщо вже рідний батько не приймає мене такою як я є, то на майбутнього чоловіка не варто й сподіватися...не в нашому світі.

Розмова зайняла ще декілька хвилин, поки короля не покликали у важливій справі...як завжди. Перед тим як він пішов, я пообіцяла все добре обдумати і змиритися, та на думці мала тільки одне.

"Вибач тату...але я зроблю все, аби цього шлюбу не було..."