Бонус 2

18 років по тому

Annika's POV

- Ані, ти годувала Логана? - вигукнув Дейв у той момент, коли я заплітала косичку Лілі.

- Ні, любий. На кухні стоїть банка з пюре.

- Ясно, я зрозумів твій натяк, - усміхаючись сказав чоловік і поніс нашого сина на руках, який ніяк не міг заспокоїтись.

Як змінились наші відносини за 18 років?

У нас все прекрасно: наші стосунки ніяк не погіршали. Дейв після смерті свого батька успадкував нажиті тим акції і подвоїв їх. На цьому ми побудували власний бізнес. Я й надалі працюю у журналі, але не редактором. Я повноцінно пишу статті. Проте на роботі буваю рідко, здебільшого працюю вдома.

Чи могла я колись подумати про те, що у мене буде четверо дітей? Мабуть, ні. Зараз мені здається, що це якийсь сон, але з кожним їхнім плачем чи криком, розумію, що це все-таки реальність.

Сімнадцять років пройшло з того моменту, як я народила Дейву сина. Нашого довгоочікуваного Джеймса. І повірити не можу, що йому вже сімнадцять. Цього року наш хлопець вступив у Оксфордський університет, вилетівши із сімейного гнізда. Позаяк скоро Різдво, він пообіцяв приїхати на свята. 

Другою народилася дівчинка. Ми назвали її Ейпріл. Ім'я досить символічне, адже вона народилася першого квітня. Ейпріл копія свого батька. Таке ж густе біле волосся, сірі очі й широка посмішка.

Лілі народилася третьою. Цього року вона пішла у перший клас. Дитина-ангел для нас, тому що у нас ніколи не було з нею проблем. Одним словом - чудо, а не дитина.

І Логан - наш найменший син. У вересні йому тільки виповнилось три. Моя четверта вагітність була зовсім незапланованою, і це для нас було шоком, але дитина бажана. Мені не раз погрожували викиднем, бо у тридцять дев'ять років народжувати досить нелегко, самі розумієте. Але все минулося, і я народила здорового хлопчика. Ось і такі дива бувають.

- Мамуся, мені болить, - тихенько сказала Лілі, коли я випадково смикнула її за волосся, чим відволікла мене від думок.

- Пробач, маленька, я не хотіла.

- Нічого, мамуся. Ми їдемо до школи?

- Так, а ти все взяла?

- Ні, я забула Кітті, - згадала Лілі про свою улюблену іграшку і побігла за нею, а я тим часом вирішила піти на кухню до хлопців, щоби перевірити, чи все гаразд.

Зайшовши туди, я побачила Ейпріл, яка фотографувала малого, який самостійно їв, а Дейв задоволено сміявся сам до себе.

- Як ти змусив їсти його самостійно? Він постійно просить мене, щоби погодувати його.

- Вам, дівчатам, ніколи не зрозуміти, як треба розмовляти зі справжніми хлопцями. Правильно, Логан? - впевнено заговорив чоловік, а син широко засміявся йому у відповідь, кажучи чітке "та".

- Чесно кажучи, я вражена. Ти молодець.

Тоді Дейв нахилився до мене так, щоби діти не почули, і шепнув мені:

- Невже супер-татка увечері чекає винагорода?

- Неодмінно, - сказала усміхнено я і поцілувала його. - Я завезу дівчат до школи, а ти слідкуй за Логаном.

- Буде зроблено, моя дорога, - сказав чоловік і нахилився, щоби ще раз мене поцілувати, але...

- Поїхали вже, мам, бо ми як завжди запізнюємось. Знайшли час цілуватися, - викрикнула Ейпріл, закотивши очі, і взявши рюкзак, пішла до машини.

Її підлітковий період іноді був нестерпним. Моя мама ніколи не мала таких проблем зі мною, як я маю з нею. Навіть характером вона пішла у Дейва. Але й попри це я шалено люблю її й готова допомогти у будь-який момент.

- Гарного дня тобі, сонце, - помахав їй татко і знову обернувся до мене. - Обожнюю наших дітей.

- А вони тебе. Будьте чемні, - сказала я і все-таки поцілувала чоловіка і сина у щічку.

***

- Привіт, дорогенька! - вигукнула Лія, сідаючи у мою машину.

- Привіт, ти приготувалася до свят? - сказала я, сконцентрувавши свою увагу на дорозі.

- О так, ми таку круту ялинку поставили у вітальні. Тобі потрібно прийти та подивитися на цю красу. Головне, щоби за ці дні малі або кіт не встигли скинути її, - засміялася вона. - Джеймс уже приїхав?

- Ні, я через дві години мушу заїхати за ним в аеропорт. Ми маємо час заїхати на каву.

- Я б надала перевагу чомусь більш міцному, але кава підійде більше. Мені ще треба поїхати на роботу по документи. Що не зробиш заради премії... - тяжко вдихнула вона, а я тихо розсміялася.

Впізнаю свою подругу, Лія не міняється.

Посидівши з найкращою подругою півтори годинки я встигла запросити її сім'ю завтра до нас на різдвяну вечерю і приїхала за Джеймсом в аеропорт. Так давно не бачила свого сина... Я шалено за ним скучила. Цікаво, а чи сумував він?

О Боже, Аніка, він уже не маленький, щоби сумувати за мамою і татом.

Через такі думки й криза середнього віку не далеко...

Побачивши знайомий силует, я радісно усміхнулася і побігла назустріч сину. Як же він змінився за ці чотири місяці!