38

- Знаєш… Скоріш за все нам потрібно розповісти про це хлопцям, - відповіла я і побігла за телефоном, щоби подзвонити Дейву, але Лія різко взяла мене за руку і притягнула до себе:

- Ані, ти хіба не чула? Вони ж сказали, що якщо ми про це повідомимо комусь – буде гірше! – крикнула подруга, а з її очей знову полинули гарячі сльози.

- Лі, а де тоді ми візьмемо гроші, щоби покрити борг? Хто їх зна, може вони взагалі вигадали цей борг і зараз шантажують нас, щоби збагатитися, - роздумувала я.

- Не думаю, Ані... Зовсім недавно, коли Майкл був ще тут, ми працювали разом в агенції і я бачила їх там… Цих мужланів. Вони хотіли поговорити з Майклом, поки у кабінеті з ним сиділа я, але той сказав мені, щоби я вийшла і почекала зовні. Я так і зробила, але вони говорили так довго.... Як тільки громили вийшли, Майкл був дуже злий. Я намагалась розпитати його, хто вони, і що їм потрібно, але він нічого мені не відповів, і тим більше накричав на мене, що я лізу не у свої справи.

Повірити у це не можу. Я, на жаль, весь цей час мала рацію щодо Майкла. Він підставив Лі й ще не забув вплутати у це мене.

Я мовчки покрокувала до машини та потягла її за собою.  Я була настільки розгублена, що навіть не могла нагадати подрузі про те, що попереджувала її про це більше ніж сто разів. У мене просто не було сил… Та й сенс про це говорити зараз, якщо ми вже по вуха у лайні? Мовчки й ми приїхали додому. Під'їхавши до будинку, я взяла себе у руки й, "натягнувши" на обличчя фальшиву щасливу посмішку, пішла у середину. На щастя, Дейва дома ще не було, а Адам мирно спав на дивані та навіть не почув, як ми зайшли.

Я залишила Лію внизу і сама піднялася до своєї кімнати. Тільки зачинивши двері, я заплакала. У мене затрусилися руки. Почалася істерика. Я порозкидала всі речі, які траплялися мені під ногами. Взявши книгу до рук, яка до мого прибуття спокійно лежала на ліжко, я зі злістю кинула її у дзеркало, від чого почувся звук розбитого скла. Декілька уламків гучно попадало на підлогу. Я налякалася цього звуку і це зупинило мене. Я знесилено сіла на ліжко. Мене душили власні сльози. Не вистачало повітря, я почала задихатися. Раптом у кімнаті з'явилася Лія з Адамом. Вони, побачивши мене у такому стані, шоковано розглядали мене. Лія зразу сіла біля мене, провівши долонею по волоссю, а Адам здивовано запитав:

- Підказує мені моя прекрасна інтуїція, що щось сталося. Аніка, що трапилося? Звідки такий порив злості?

А я не змогла нічого відповісти, бо сльози не давали. Адам, так й нічого не почувши, ніби змирився, і, сівши біля мене, поклав руку на плече.

- Ліє, принеси їй води, у неї приступ.

Подруга зразу вибігла з кімнати за водою. І як тільки вона його принесла, я подивилася на неї злісним поглядом.  У мене все кипіло всередині від злості на Лію. Тепер у мене з’явилися сили показати свій протест. Я вирвала стакан з рук і кинула його об стіну, від звуку якого друзі аж підстрибнули. На підлозі було купу уламків скла, на стіні мокра пляма, але на це мені було плювати. Мене цікавило інше.

- Ані, та що з тобою?! – промовила розгублено Лія.

- А ти хіба не знаєш? – ледь чутно відповіла я.

Вона винно опустила голову, а я далі почала тиснути на неї, підскочивши з місця:

- Я тебе кожного разу попереджала, що будуть проблеми, а ти жодного разу мене не послухала! Розумієш, що нас повбивають, як вуличних собак? І у цьому будеш винна ти.

- Аніка, я... - почала говорити зі сльозами Лія, але я її перебила:

- Мовчи! Ти вже все сказала! І зробила… - прошепотіла я, дивлячись на свої руки.

- Так, стоп! - викрикнув Адам, розмахуючи між нами руками, - Я ні чорта не розумію про що ви говорите. Хтось може мені пояснити, про що мова?

Ми з Лією замовкли. Через декілька секунд вона заплакала ще дужче і вибігла з кімнати.

І тільки тоді я зрозуміла, що наробила... Чорт, Лія ж просила, щоби я нікому не розказувала про це, а мене чув Адам…

Чортова істеричка!

Переглянувшись з Адамом, я ніби поглядом сказала йому «не зараз», і побігла за Лією. Я змогла наздогнати її на коридорі, біля дверей кімнати подруги.

- Лія, будь ласка, пробач мені! Я не знаю, що на мене найшло… Я не мала говорити так різко з тобою, - схопивши її за руку, промовила я.

- Ні, Ані… Ти все правильно сказала, і я не виню тебе. Винна лише я. І їм потрібна я. Піду туди до них добровільно, адже таких грошей я точно не найду. Я попрошу, щоби вони не зачіпали тебе, - відповіла спокійно вона, витираючи сльози.

- Лія, не мели дурниць! Нікуди ти не підеш, бо ми впораємося. Ми, тому що їм потрібна і я. Падлюка Майкл не змовчав про твою подругу, тому доведеться тобі взяти й мене, - я навіть змогла усміхнутися крізь сльози, щоби заспокоїти Лію.

Та жалібно подивилася на мене, а тоді пригорнулася ближче з обіймами. Я спокійно видихнула.

- Якщо ми будемо разом, тоді все буде добре, правда? - сказала тихо Лія, на що я кивнула.

- Звісно, дурненька. Я не залишу тебе саму у біді. Ми разом відірвемо яйця Майклу і всім тим, хто сміє загрожувати нам, згода?

- Згода. Ох, дякую, Ані, - простогнала втомлено Лія, і я бадьоро поплескала її по плечу, відсторонюючись: