37

POV Annika

Я прокинулася рано, тому що почула, як вібрує мій телефон на столі. Я вислизнула з обіймів Дейва, піднялася і підбігла до звуку. Тато "маякав" мені, щоби я передзвонила. Ох, чому ж так рано?  Я оглянулась. Дейв ще спав, у кімнаті безлад, бо наші речі всі валяються на підлозі, у скронях неприємно після алкоголю, а низ живота болить, як при критичних. Потрібно привести себе у порядок... Я тихенько вийшла з кімнати Дейва, одягнувши вчорашню сукню, і повернулася у свою, зразу пішовши у душ. Зробивши всі ванні процедури, я розчесала волосся, одягнула зручні спортивні штани й футболку. Поклавши сукню у пральну машину та випивши таблетку від болю, я знову повернулася у кімнату до Дейва за ноутбуком. Паркер уже прокинувся та одягався. Мій погляд зачепився за його оголену сильну спину і я зашарілася, згадуючи вчорашню ніч.

О, Боже, що мені заговорити до нього після такого? Сказати просте «привіт»? Чи «добрий ранок»? А далі? Аргх, як же незручно!

Я без жодних слів взяла ноутбук і швидко покрокувала на кухню, поки Дейв не зачепив мене розмовою. Кухня поки що залишалася найчистішою кімнатою з усіх наших володінь. Увімкнувши ноутбук, я набрала тата по відеозв’язку. Він швидко відповів:

- Привіт, доню. З Новим роком! Як ви там? - радісно сказав він.

- І тебе. У нас все гаразд, не хвилюйся. А ви як там? Ще довго будете? 

- У нас теж все добре. Можна сказати, що відпочиваємо від роботи та поганої погоди. А плануємо бути десь ще два тижні, може й більше. Ані, тут так гарно! Шкода, що ви з нами не поїхали. Тобі та Дейву тут би сподобалось, - сумно говорив він, але я швидко розрадила його:

- Нічого, поїдемо всі разом наступним разом. Вважай, що ви поїхали «розвідати обстановку» для нас.

- Точно... До речі, передай Дейву, щоби сьогодні знову поїхав у офіс. Я знаю, що це неділя, тим паче перше січня – законний вихідний, але співробітниці просять допомоги у фінансовому відділі. Це потрібно зробити терміново сьогодні. Там роботи на годину. Ну максимум на дві.

- Добре, я передам.

- Ви там, до речі, не сваритесь? Поладнали на самоті? - запитав батько, і у моїй голові знову спалахнули спогади, від яких я помітно почервоніла.

Ага… Не те слово, «поладнали».

- Якщо це тебе порадує, то у нас перемир’я. І з нами є Лія і… І вона не дасть нам сваритися, - розгублено відповіла я.

Чорт, я ледь не промовилася про Адама. Що було б, якби обмовилась? Ха, тато і мама повернулися б першим рейсом, щоби відчитати й закрити наш «шабаш».

- Тоді добре, Ані. До зв'язку. Я ще подзвоню.

- Передавай всім привіт.

- Обов'язково. І мама передає тобі привіт. Ми любимо тебе.

- І я вас, - усміхнулась я, і помахала рукою в екран.

Після цього виклик збився. Пройшов тиждень, як батьки поїхали та залишили мене одну. Так, я скучила за ними, але з Дейвом довго сумувати не приходиться.

До речі, про нього… Як тільки я закрила екран ноута, Паркер молодший прийшов на кухню. Шкода, що вже одягнутий.

Він підійшов до тумби, за якою я стояла і сперся на неї, нахиляючись ще ближче до мене, радісно усміхаючись.

- Добрий ранок, мила, - прошепотів Дейв біля самих моїх губ, і у мене в животі все перевернулося від одної його прекрасної усмішки.

- Доброго ранку. Ти такий щасливий... Що трапилося? - награно запитала я.

- Ти не пам’ятаєш? Я можу нагадати… - закотивши очі, сказав Дейв, а я усміхнулася, пробуючи заховати свій ніяковий вираз обличчя.

Але від Дейва, звісно ж, фіг що приховаєш.

- Ти соромишся мене? – запитав здивовано він, продовживши: - Не варто, бо ти прекрасна. І не було такого моменту за ніч, якого б я не хотів ще раз повторити.

Хлопець потягнувся до моєї шиї, прикушуючи шкіру і після цього ніжно цілуючи місце укусу. Я різко вдихнула, напружуючи тіло, щоби не реагувати аж настільки сильно.

- Не розслабляйся, милий. Тобі потрібно в офіс. Тато дзвонив і сказав, щоби ти навідався туди.

- Та ну... Сьогодні ж вихідний, - простогнав засмучено він, а я запевнила його:

- Це займе не довше двох годин.

- Гаразд. Але тільки через те, що я поважаю твого батька, - нехотячи погодився Дейв, і сів біля мене, знову намагаючись поцілувати.

Я незрозуміло витріщилася на нього.

- Чому ти тут розсівся? Я ж сказала – їдь в офіс! 

- Просто зараз? - здивовано відповів хлопець, вигнувши брову.

- Ні, завтра зранку, - у мене вирвався сарказм.

- О’кей, добре. Але я не надовго, - промовив швидко Дейв, все-таки поцілувавши мене, і доповнив: - А потім зможемо продовжити ту справу, що робили вчора.

Я жартома штовхнула його, а він сміючись вийшов із кухні.

Я тим часом посиділа в інтернеті, приготувала собі сніданок, поїла і пішла прибирати у вітальні. Після вчорашньої "міні" гулянки, у кімнаті «балаган». Мені знадобилось дві години, щоби все прибрати. Поки складала деякі речі на свої місця, хтось щипнув мене за руку. Лія. Я промовила: