35

- Ані, вислухай мене, будь ласка! Прошу!

- Забирайся геть! 

Я спробувала зачинити двері перед ним, але Нік не дав мені цього зробити, і замість того, щоби піти, навпаки силою штовхнув мене всередину і зайшов у будинок.

- Ні! – крикнув він, і зачинив за нами двері.

Невже я знову у пастці? Знову одна...

- Нік, прошу тебе, йди. Не лякай мене ще більше, – благала тихо я, обійнявши себе за плечі.

Мене почало трусити.

- Ані, я не скривджу тебе, клянуся. Просто послухай: я не хотів цього! Це був не я! - почав розгублено говорити Нік.

- А хто? - ображено закричала я.

- Я був під наркотою… Ані, я дійсно не хотів зробити тобі нічого поганого, але тоді я просто не контролював себе, – сказав, прокричавши, він і розставив руки, щоби спробувати обійняти мене.

Але почувши слова "я був під наркотою" мене кинуло у жар і я зразу відмахнулася.

- Що? Ти наркоман? – прошепотіла я, прикривши рот рукою.

Хоч вдома й нікого не було, та я боялася, що хтось це може почути.

- Ні, Ані! У той день, коли ми мали гуляти з тобою, мої друзі "накачали" мене наркотиками зранку. Я не розумів, що роблю. Пробач мені.

- Чому ти сказав мені це тільки зараз? - крізь сльози прошепотіла я, дивлячись в обличчя, яке зараз викликало лише негативні емоції.

Як можна пробачити таке? І чи взагалі це можливо?

- Бо спершу лежав у лікарні. Ти зламала мені пару ребер і забила стегно... - відповів він, скривившись від спогадів.

Я перебила його:

- Це була не я, а мій хлопець. Він врятував мене, не зважаючи на тебе. Але я навіть після такого не могла залишити тебе страждати, тому й викликала швидку, - призналася я, закусивши губу.

Ніколас кивнув.

- Я розумію, і не виню ні тебе, ні твого хлопця. Навпаки, вдячний за те, що викликала допомогу. Якби не ти, мене б вже тут не було. А по-друге, я чекав моменту, щоби ми поговорили наодинці.

- А звідки ти знав, що я зараз сама?

- Я стежив за тобою.

- Що? Ти серйозно? Боже, та ти маніяк! – знову підвищила свій голос.

- Ані, почекай, – він виставив руки переді мною. - Це не те, про що ти подумала...

- Нік, вимітайся звідси, я не хочу тебе бачити! Я боюся тебе! Будь ласка, іди! Я пробачу тобі тільки якщо ти підеш зараз і більше тут не з'явишся. Прошу, - благала я.

Хлопець замовк, побачивши мої сльози. Він уже не намагався переконати мене у чомусь. Просто прошепотів тихе "пробач", і послушно пішов. Я, зачинивши двері, впала на підлогу розридавшись. Повірити не можу, що він був тут. Ох, як мені боляче було дивитися йому в очі. А слова про те, що він стежив за мною, що вони означали? Мені тепер варто боятися виходити самій на вулицю, чи як? Я здригнулася.

Трясця...

Я ще довго так лежала, поки знову не подзвонили у двері. Повільно піднялася й витерла свої очі від сліз, хоча все одно було видно, що я плакала. Відчинивши, переді мною на порозі стояла сумна Лія. Але як тільки вона побачила мене, то перелякано запитала:

- Боже, Ані, що сталося?

- Нічого, все нормально, - збрехала я, обертаючись від неї.

Лія зайшла у дім, і не пропустила йти далі, ставши переді мною.

- Ти думаєш я у це повірю? Ані, не бреши мені. Розкажи мені, що трапилось?

Після цього я знову заплакала. Лія зразу взяла мене за руку і повела до вітальні. Вона посадила мене на диван, а сама побігла на кухню. Принісши мені води, подруга сіла навпроти мене. Я відразу випила цілий стакан води й, заспокоївшись, почала розповідати, що було декілька хвилин тому. Лія взагалі не перебивала, тільки час від часу витирала серветкою мої нові сльози.

- Ось так все було... - закінчивши свою розповідь, сказала я.

- Ох, цей Ніколас... Побачила б його – там не тільки ребра були б зламані. Тобі потрібно триматися від нього якомога далі.

- Я б з радістю, але якщо він і далі продовжить за мною стежити? Що тоді?

- Не ходи нікуди сама. Проси мене або Дейва. Навіть Адама деколи. Він хоч і кретин, але покластися на нього, думаю, можна, – знизила плечима вона.

Я задумалася. Ми просиділи у тиші декілька секунд, поки я не вирішила сказати:

- Ліє, дякую тобі за це, – я очима показала на серветку і воду. – І пробач, будь ласка, що накричала на тебе. Я була неправа.

Після моїх слів вона повеселішала. 

- А для чого ще потрібні подруги? – риторично відповіла Лія та обійняла мене. – І я не ображалася. Навіть у чомусь з тобою погодилася.

Я притиснулася до її плеча, запитуючи:

- До речі, як побачення з Майком? 

Чесно, мені було все одно на їхнє побачення, але цікаво, що нового розкаже Лія.