32

Різдво! 

Зранку я прокинулася з чудовим настроєм. Ще трохи поніжившись у ліжку, я встала, пішла у душ, переодягнулася у чорні штани з футболкою і побігла у вітальню, до ялинки. Там уже сиділи батьки й складали речі у дорогу. Я радісно вигукнула:

- Щасливого Різдва усім!

- І тобі! - всі разом вигукнули вони мені у відповідь.

Я стала навпроти ялинки й завмерла. Цілий килимок був обставлений маленькими, середніми та величезними подарунками.

- Вау, а це можна уже відкривати? - запиталася я у батьків.

- А чому ні? Ходіть всі сюди! - крикнув мій тато і всі підійшли до ялинки, у тому числі й Дейв вийшов з кухні.

- Я думала ти ще спиш, - тихо запиталась я Дейва, коли він сів біля нас.

- Я ж рання пташка, забула? - відповів мені він і показав язика.

Я йому відповіла так само. У той момент, я помітила, що він досі у моїй піжамі. Я всміхнулася сама до себе. Це означає, що подарунок йому точно сподобався. У принципі добре, що я переодягнулася, бо щоби я сказала батькам про наші одинакові піжами? Вони б точно про все догадалися.

Ми чудово провели ранок. За вікном летів лапатий сніг. Розпакувавши подарунки, ми всі разом пішли на кухню і по-святковому поснідали. За столом до мене раптово задзвонив телефон. О, це Лія. Я залишила рідних і вийшла з кухні, щоби поговорити. Відразу підняла трубку, промовляючи:

- Алло?

- Ані, люба, з Різдвом тебе! - радісно вигукнула Лія.

- І тебе, сонце! - відповіла я так само.

- Твої вже поїхали? Мої ще сьогодні вночі. А свої сумки я ще вчора склала, тому чекаю на твою команду. Коли приїхати?

- Мої ще тут. У них літак на третю дня.

- Тоді я ввечері приїду. А Дейв не проти? - запитала Лія.

Чорт, точно! Я забула попередити Дейва!

- А він ще не знає...

- Як це? 

- Е-е-е, нехай це залишиться для нього сюрпризом, - відповіла, задумавшись, я.

Невпевнена, що він буде вдалим.

- Якщо щось станеться, то винна будеш ти.

- Як завжди. Добре, я зараз трохи зайнята, потім передзвоню.

- Та вже не дзвони, я ж все одно приїду ввечері. Проведи час з батьками. До зустрічі! - відповіла вона і скинула виклик, а я повернулася до столу.

Я мушу попередити батьків про те, що запросила Лію пожити цей місяць у мене. І Дейву заодно...

- Мама, тато, я хочу вас дещо попросити, - почала говорити я, сідаючи за стіл.

- Що таке, доню? - запитала здивовано мама, і всі зразу перевели погляд на мене.

Ясно, це буде важче, ніж я думала.

- Річ у тому, що я подумала про те, що мені буде сумно й нудно сидіти вдома одній, адже Дейв буде весь час в офісі і... І тому я покликала Лію пожити у мене, - спокійно вимовила я, але все одно, мій голос злегка тремтів.

Батьки переглянулися, і тоді мама мовила:

- Ну якщо так, то звичайно можна. Головне не рознесіть нам будинок, будь ласка.

Я видихнула спокійно.

- Дякую, - відповіла я та обняла батьків.

Потім я замітила погляд Дейва. Він явно не виглядав настільки щасливо, як. Поки що я вирішила не звертати увагу на це. Поясню все потім.

Всю решту часу я допомагала мамі й татові складати валізи. Коли до відльоту залишилося дві години, ми пішли одягатися. У коридорі почалися звичні вигуки та питання перед літаком: «Паспорти є? А документи? А квитки ми не забули?».

Ненавиджу цю метушню. Добре, що я нікуди не їду.

Ми нарешті розсілися всі по машинах і поїхали в аеропорт. Цілу дорогу мене переслідували незрозумілі почуття. Я буду дуже сильно сумувати за батьками. Хоч я і доросла, але вони для мене досі все. Буде важко без них, але старатимусь компенсувати це гарними пригодами. Доїхавши до місця призначення, ми вирушили до паспортного контролю. Всі панікували й думали про те, що вони запізнилися, але це, на щастя, не так. Ми добігли до контролю і там почали перевіряти квитки. Перевіривши все, контролери сказали, що з квитками все в порядку. Ми почали прощатися. Я навіть впустила одну сльозу. Після міцних, прощальних обіймів і поцілунків, рідні зникли у довгому коридорі.

Ну все...

- Ну що? Тепер ми вдвох, - сказала я Дейву.

- Ага, звичайно вдвох. Про Лію забула?

Я почула нотки образи у його голосі. 

- Ти проти? - обернувшись, спитала я.

- Ні, ти що, ласкаво просимо, - відповів він і пішов на вихід з аеропорту, не чекаючи мене.

Я незрозуміло дивилася йому в слід. Це був явний сарказм. Я покрокувала за ним і зустріла біля нашої машини.

- Ей, що це за поведінка, Дейве? - запитала шоковано я, підходячи до нього.

- Така, як і у тебе! Я чекав того моменту, коли ми зможемо не ховатися від когось. Хотів провести цей місяць разом, дізнатися про тебе більше, розкрити себе і просто насолодитися нашим спільним часом. Шкода, що ти цього не зрозуміла, - відповів розлючено хлопець, склавши руки на грудях.