30

Раптовий звук будильника змусив мене здригнутися у ліжку. Розплющивши очі, я лежала закутана у ковдру і міцно обіймала подушку.

Боже, як тут добре... 

Я неохоче встала з ліжка і схопилася за голову. Вона після вчорашніх подій болить нестерпно... Мені терміново потрібен душ. Покрокувавши до ванни, я зняла з себе тісні джинси, у яких була ще від вчора. Чому я вчора не переодяглася? І чому взагалі не пам'ятаю, як дійшла до кімнати? 

- Ох, як важко думати, - простогнала я, зайшовши під струмені гарячої води й набираючи пасту на щітку.

Як тільки я повернулася до кімнати після душу, випила таблетку від головного болю.

Після цього я почала одягатися у коледж. Вдягнула чорну спідницю з колготками та білий светр зверху. Нанесла тон, щоби зафарбувати несвіжий колір обличчя, підмалювала вії, провела блиском по губах, і все, цього досить.

Взявши свою сумку з зошитами й підручниками, вийшла з кімнати. Перед тим, як іти потрібно зайти на кухню. У мене пара на десяту, тому я можу не спішити, адже зараз лише дев'ята. Зайшовши на кухню, там сиділи моя мама з татом. Вона готувала сніданок, а він пив каву.

- Доброго ранку, - сказала я і поцілувала рідних по черзі.

- Доброго ранку, - відповіли разом батьки.

- Ані, будеш снідати? - запитала дбайливо мама.

- Так, я б не відмовилась.

- Як вечірка? - запитав тато.

Від цього питання я закашлялася.

- Та так... Нормально, – збрехала я, але тато, схоже, повірив.

Тим часом мама подала мені сніданок. Це були мої улюблені млинці з фруктами.

Чесно, на їжу я дивитися зараз не могла, але знала, що поїсти після стільки випитого спиртного потрібно обов'язково. Організму потрібно набратися сил.

Я, подякувавши, почала повільно жувати їжу, запиваючи все великою кількістю води. Через декілька хвилин до нас приєдналися містер Паркер і Дейв. Мене кинуло у жар, коли я згадала вчорашню сварку між нами. Мені було так соромно за це... І за те, що не наважилася відповісти взаємністю на його признання. 

Боягузка.

- Ну що, Нік, ми їдемо? - запитав містер Паркер тата, а Дейв у той час з легкою посмішкою дивився на мене.

Я швидко сховала погляд, втупившись у тарілку.

- Звісно! Все, рідні, я пішов, - мовив тато, поцілувавши мене, а потім маму.

Він вийшов першим, а містер Паркер старший звернувся до сина:

- Ти з нами?

- Ви їдьте, а я до вас пізніше приїду. Я ще хочу випити кави, - відповів Дейв, показуючи йому на запущену кавоварку.

- Добре, - сказав чоловік і пішов вслід за моїм батьком.

- Дейве, а ти будеш снідати? - запитала моя мама.

- Ні, дякую. Я не голодний. 

Натомість хлопець взяв чашку зі свіжою кавою і сів навпроти мене. Я заметушилася.

- Ну добре, діти. Тоді я пішла у центр. На мене чекає Емілі, - сказала мама і поцілувала мене на прощання. - Не скучайте.

Через момент ми з Дейвом залишились одні. Весь цей час він незрозуміло дивився на мене, поки я крутила млинець на виделці. Я не витримала, і вирішила прямо запитати:

- Чому витріщився?

- Тобі не подобається, коли я на тебе витріщаюся? - сміючись відповів хлопець, зробивши ковток кави.

Капець, як подобається...

- Ні, не подобається! - гаркнула я, оглянувши його, як він мене, вверх і вниз. -  Я, до речі, хотіла спитати тебе дещо.

- Що саме?

- Як я опинилася у своїй кімнаті? - запитала я.

Я догадувалась як, але все одно мусила почути це його словами.

Дейв посміхнувся лише одним кутиком губ, звівши бровою. Ох, знаю я його цей погляд - зараз буде довга нотація про те, як я негідно поводила себе вчора, і як напилася настільки, що не пам'ятаю, як опинилася у ліжку.

- Я на своїх сильних ручках відніс тебе на другий поверх у ліжечко. Чорт, але мене цікавить інше: як можна було перебрати з алкоголем так, щоби заснути у машині, і не відчути, як я тебе обмацав?

- Обмацав? - перелякано оглянула себе я, а Дейв цокнув язиком.

- Ти тільки на це звернула увагу зі всіх слів, яких я сказав тобі? Хоча, це було очевидно, - він сумно помахав головою, піднявся і поставив пусту чашку у посудомийку. - Не бійся, твоя честь ще при тобі. Я ж не придурок, щоби користатися тобою у такому стані. Я торкнувся до тебе тільки для того, щоби взяти на руки й віднести у кімнату. Все.

Кивнула, знову втупивши погляд вниз. Я відчула новий прилив провини.

- Я знаю, що ти не здатен на таке... Вибач, мені справді соромно. Я ще ніколи так не напивалася, правда. Не знаю, що найшло на мене.

Насправді знала, що найшло. Ревність. Але звісно ж Дейву я про це не скажу. Не зараз...