25

Я прокинулась від того, як хтось кинув у мене подушкою, але не звернула на це великої уваги й продовжила лежати у м'якому ліжку.

– Хей, Ані, вставай. Як так можна спати до обіду? – почула я голос Дейва.

Що? До обіду?!

Після того, як він це промовив, я різко встала і подивилася на екран телефону. 12:43! Чорт! А як же пари?

– Дейв, чому ти мене не розбудив?  Я пропустила дві пари! – кричала я, підіймаючись з ліжка.

Я підійшла ближче і стала ззаду Дейва, який дивився на себе у дзеркало.

– І це замість доброго ранку? – сказав він, поправляючи на собі сорочку. – Я не хотів тебе будити – ти занадто солодко спала, тому вирішив зробити тобі ще один вихідний.

– Ти розумієш, що мені за це буде? Напевно батькам уже подзвонили й сказали, що мене немає. Мало того, що я не ночувала вдома – я ще й не з’явилася на заняттях. Вони вб'ють мене! – я подивилася на нього у дзеркалі й він відповів мені тим самим поглядом.

– Не вб'ють, у мене все під контролем.

– Тобто? – знизила бровами я.

– Я подзвонив до Лії та попросив, щоби вона подзвонила твоїм батькам, кажучи їм те, що ти ночувала сьогодні у неї. І до того, ти сидиш з нею й досі, тому що допомагаєш складати речі. Ось, чому ти не пішла сьогодні у коледж. Твої батьки вагалися, але дозволили побути з Лією довше, – розповів Дейв і розвернувся до дзеркала спиною, а до мене обличчям. – Ти будеш щось їсти? Я замовлю нам їжу.

План непоганий, але невже Лія вже у курсі того, що зі мною вчора сталося? 

– Буду, – кивнула, поцілувавши його у щоку на знак подяки й пішла у ванну.

Я почистила зубки, розчесала уже сухе волосся й одягла свої речі. Вийшла з ванної та направилась у вітальню, з якої линув смачний запах їжі. Шлунок неприємно забурчав. Я зайшла і побачила Дейва, який вже доїдав. Я сіла за маленький столик навпроти нього і теж почала їсти. Я поглянула на те, що робить Дейв. Він тим часом читав листи на своєму емейлі й зразу відповідав на них.

– До речі, ця мазь мені допомогла. Синяк менш помітний став, – заговорила я, чим привернула його увагу до себе.

– Я радий, що це допомогло, – усміхнувся він, і додав: – Доїдай і поїхали. Нам ще потрібно повернути ключ від номера на рецепцію.

– О'кей, – відповіла я і почала їсти свій салат.

Через декілька хвилин я доїла, зібралася і стояла у коридорі, чекаючи поки Дейв одягне на себе пальто.

– Ну що? Помчали? – запитав він, підходячи до мене.

– Так. Зразу їдемо у лікарню, – скомандувала я, і ми покинули готель.

Ми сіли в автомобіль і повільно поїхали по трасі. Доїхавши до лікарні, я швидко вийшла з машини й пішла до Лії, навіть не чекаючи на Дейва. Я зайшла у палату. Лія розглядала себе у дзеркалі, поки її мама складала речі у сумку, а тато говорив з кимось по телефону.

– Усім доброго ранку! – сказала я, і всі зразу подивились на мене.

– Доброго! – одночасно сказали вони.

– Ані, я така рада, що ти приїхала! – сказала Лія і підбігла до мене, обійнявши мене.

– І я. До речі, дякую, що допомогла мені, – сказала я, усміхнувшись.

Вона стримано кивнула:

– Перестань за таке дякувати. Це найменше, що я можу зробити для тебе.

У цей час зайшов Дейв.

– Ого, як вас тут багато! Доброго ранку. Лія, я радий, що тебе уже виписують, – сказав усміхнено Дейв і по–дружньому обійняв Лію.

– Дякую, Дейве, – відповіла вона, і обійняла його у відповідь.

Мене дивує той факт, що хоч і Лія набагато швидше знайшла з Дейвом спільну мову, подобається йому все одно та, що більше любить понервувати, і заодно часто потрапляє у халепу, з якої її доведеться витягати.

– Ну що ж? Збираймося? Тобі, напевно, вже набридло тут знаходитись, – втрутилась я, взявши пакети у руки.

– І не кажи… Нарешті я дочекалася виписки, – відповіла вона і стала допомагати мені.

Пів години ми збирали речі, а потім ще декілька хвилин потребувалось на те, щоби віднести їх у машину. Оскільки нас було аж п'ятеро справилися ми ще швидко... Я поїхала у машині з Лією і Дейвом, а Ліїні батьки повезли речі. Лії ще тиждень потрібно бути на домашньому лікуванні, тому її не буде в коледжі цей і наступний тиждень. Шкода, бо без неї буде так нудно на парах... Ми доїхали до дому Лії. Вона запропонувала зайти нам у будинок. Я прийняла пропозицію, а Дейв поїхав додому, бо йому потрібно було їхати в офіс. Я піднялася у Ліїну кімнату і почала допомагати їй розкладати речі у шафу. Боже, та в неї майже вся гардеробна знаходилася у лікарні й всі ці речі ми мали розкласти по своїх місцях. Тим часом ми розмовляли, й скоро дійшли до теми, яка не дуже мені подобалася:

– Ти знаєш, що Райан забрав документи з коледжу і поїхав за кордон? – сказала Лія.

Я глянула на неї, спостерігаючи за її емоціями. На щастя, вона зберігала спокій. Все–таки терапія їй допомагає.

– Ні. Ти впевнена, що це правда? 

– Так... Мені тільки доводиться уявляти, що зараз студенти говорять про мене... – сумно відповіла вона.