24

Попередження від автора!

Читайте цю главу з обережністю. Вона містить чутливий вміст, який деякі люди можуть вважати образливим або тривожним. Дякую. Приємного читання.

POV Annika

З кожною хвилиною моє переживання зростало. Я не знала чи набрала Дейва, чи когось іншого, чи взагалі нічого не вийшло.

Усі ці хвилини я продовжувала достукатися до Ніколаса, благаючи зупинитися, але він не намагався прислухатись до мене.  Я плакала. Мене душили сльози. Я й уявити не могла, що попаду колись у таку пастку. Це так жахливо...

– О, Ані... – лагідно промовив Нік, потягнувши мої джинси вниз.

Я знову почала викручуватись, хоча не мала сил. Він стиснув мене настільки сильно, що стало боляче і це змусило мене зупинитись. Перестала плакати, бо зрозуміла, що ситуація безвихідна. Цікаво, що станеться зі мною після цього? Я чула, що багато дівчат після такої психологічної травми більше ніколи не можуть заново навчитись довіряти чоловікам. Тепер я розумію чому. Хто я зараз перед ним? Безсила, слабка, зламана лялька.

Мені вмить стало противно від самої себе.

Ніколас сам почав роздягатись і я відвернулась, щоб не знудило, але раптом ми почули стук у двері. У мені з'явилася надія. Я зорієнтувалася і закричала:

– Допоможіть! Допом...

Нік вмить закрив мені рот рукою, зашипівши:

– Сиди тихо. Зрозуміла?

Я чемно кивнула головою, не провокуючи. Він зліз із ліжка і вийшов з кімнати, зачинивши мене на замок. Я встала і потягнула за ручку, щоби точно переконатися у тому, що зачинена. Може, мені спробувати вилізти через вікно? Воно не зачинене, але другий поверх... Взяла джинси й швидко одягнула їх. Тільки-но потягнулася за пальтом, як почула, що у коридорі щось сильно гупнуло. Чи Ніколас когось б'є, чи його хтось б'є, я не знала... Ще раз спробувала потягнути за дверну ручку, намагаючись зламати, але не вийшло.

Я скотилася вниз на підлогу і знову заплакала. Ніколи так ще не помилялася у людях. Як Нік міг зі мною так вчинити? Що я йому зробила?! Хлопець ж був таким милим, коли ніс мене додому на руках, а зараз... Зараз мені було гидко знаходитися у своєму тілі, яке повністю обмацане Ніколасом.

Раптом у коридорі знову почувся шум, від якого я аж підскочила, а потім все заспокоїлось і відчувалися лише тихі обережні кроки. Я боялася навіть занадто голосно вдихнути. А якщо це знову Ніколас? Це жахливий фінал для мене. Через секунду ручка цих дверей, під якими сиділа я, опустилась донизу. Я затамувала подих, готуючись до гіршого, але замість п'яного Ніка, я почула знайомий, рідний і такий довгоочікуваний голос:

– Тут хтось є?

О Боже, це ж голос Дейва!

– Дейве, це ти? – запитала з надією я, вставши на ноги.

– Ані! Ані, ти тут?

Ура! Він тут. Мій Дейв тут. Я врятована.

– Так, забери мене звідси, прошу, – зі слізьми благала я.

Я не хочу знаходитися більше у цій бісовій квартирі.

– Він тебе зачинив? – запитав лагідно він.

– Так! Звільни мене звідси, будь ласка!

– Відійди від дверей.

Я зробила так, як він сказав. Тоді Дейв почав виламувати двері. Перший раз не вдалось, другий, третій... А ось на четвертий він зміг. Він відбіг у початок коридору і з розбігу вдарив по дверях своїм тілом. Двері з гуркотом впали на підлогу, а Дейв на них. Я швидко підбігла до нього.

– З тобою все добре? – запитала я, дивлячись йому в очі.

– Прекрасно. Краще не буває, – прошипівши, відповів хлопець і болісно піднявся, – Ти як? Що він зробив?

– Він не встиг нічого зробити, бо ти… Ох, ти навіть уявити собі не можеш, як я рада тебе бачити! – відповіла я та обійняла його, обличчям вткнувшись у куртку, яка вмить розтерла мої сльози.

Страшно подумати, що б сталося зі мною, якби не Дейв. Мій герой.

Хлопець міцно пригорнув мене до своїх грудей.

– Я тебе теж, але, Ані… Ніколи так більше не роби, гаразд? – спитав він і випустив мене з обіймів, щоби оглянути на пошкодження.

Його теплий і добрий погляд пропав, коли він помітив дрібні подряпини на моїй щоці. Нік носив декілька колець на пальцях, це, мабуть, від них. Дейв легко погладив уражене місце своїми пальцями, але я все одно пискнула від болю, накриваючи їх своєю долонею. Обличчям Дейва заполонила злість. Він рішуче покрокував з кімнати назад у коридор. Що він задумав? І де Ніколас? Я, не роздумуючи, побігла за ним.

– Я залишив тебе занадто живим, сучий ти син! – сказав Дейв, який уже наблизився до Ніколаса, який лежав біля вхідних дверей на підлозі.

Він ще досі був у свідомості, але з його носа, рота та чола текла яскраво-червона кров. О Боже! Це Дейв його так? У момент, поки я розглядала Ніка, Дейв жорстоко вдарив його ногою у бік так, що той закричав, вгинаючись. Я шоковано подивилася на це і викрикнула слово «стій», наближаючись до Паркера. Він хотів ще раз замахнутися, але я стала перед Ніколасом. Дейв шоковано подивився на мене.