23

Попередження від автора!

Читайте цю главу з обережністю. Вона містить чутливий вміст, який деякі люди можуть вважати образливим або тривожним. Дякую.

Я вийшла з дому і побачила біля дороги Ніколаса. Він був одягнений у сині джинси і білу сорочку, яка була не до кінця защепнута..

Ммм, а це сексуально...

Він побачив мене і помахав мені рукою. Я поправила своє волосся і пішла йому назустріч впевнено, як модель.

Ну а що? Я хочу йому сподобатися…

Хоча, коліно було проти таких рішучих кроків… Я підійшла і тихо усміхнулася, а тоді сказала просте:

– Привіт.

– Привіт, Ані. Ти маєш чудовий вигляд, навіть дуже, – сказав він, уважно розглядаючи мене. Такий дивний у нього погляд. Щось змінилося у ньому з минулого разу. – Як твоє коліно?

– Дякую, з коліном уже легше, – сором'язливо відповіла я;

– Куди хочеш піти сьогодні?

– Не знаю, а куди ти пропонуєш?

– Ну, можна прогулятися вуличками, перш ніж піти в ресторан, який я запланував, – відповів він.

Ов, у ресторан? Мій лук не дуже підходить для такого закладу. Але зрештою, я погодилася:

– Добре, нехай буде так.

– Тоді пішли, не будемо витрачати час, – сказав Ніколас і, взявши мене за руку, повів униз вулицею.

Поки йшли, ми розговорилися. Я коротко розказала йому про себе, а він мені про себе. Я довідалася, що йому двадцять два, і він недавно переїхав у Вашингтон з Колорадо, щоби вступити у спортивний коледж. Його батьки, коли він був малий, загинули в автокатастрофі, тому виховувала хлопця його тітка. Про себе я розповіла схоже.

Ми повільно гуляли холодною вулицею, роздивляючись прохожих людей, дітей, жовто-червоні дерева тощо. Поки до мене раптово не задзвонив телефон. Це був Дейв. Що, чому він дзвонить? Я ж казала про те, що йду на зустріч з Ніколасом. Чи це спеціально, щоби позлити мене?

Я не взяла слухавки, і вимкнула звук. Вибач, Дейве, але я не дозволю тобі зіпсувати мені цей вечір.

– Хто дзвонить? – запитав Ніколас, зазираючи у мій телефон, але я встигла його заховати.

– Це не важливо, ходімо далі? – запропонувала я.

– Звісно, я вже голодний, – відповів, знизивши плечима він, і взявши мене під лікоть – повів за собою.

Я думала, що ми прийдемо до якогось звичайного ресторанчику, але Ніколас привів мене в один із найдорожчих ресторанів у Вашингтоні. Я була шокована. Тут часто проводять світські вечори, вечеряють знамениті зірки чи політики, а я у кросівках і вільній туніці.

– Ніколасе, може підемо в інше місце? Здається, що мені не вистачить грошей на вечерю тут, – запитала я, коли ми сідали уже за стіл.

Насправді мені б вистачило грошей, але те, як на нас дивилися розкішно вдягнуті люди, виводило мене зі своєї зони комфорту.

– Навіть не думай за гроші, я за все плачу сам, – відповів твердо він, не відриваючись від меню.

– Ні, я так не можу. Давай хоч навпіл, – продовжувала я.

– Ані, закрили цю тему. Я сказав, що оплачу – значить так і буде. Все, – сказав хлопець, поклавши свою руку на мою й усміхнувся.

Я не була така рада, як він. Якийсь Нік дивний сьогодні. Ніби вже випив перед тим, як іти зі мною на зустріч… Я ледве змусила себе сидіти далі, а не придумати безглузду відмовку, щоби повернутися додому.

У цей час до нас прийшов офіціант і запитав:

– Доброго вечора, молоді люди, ви вже щось вибрали? – запитав він.

Він так шоковано оглянув нас, що мені знову стало ніяково, а Ніколас ніби не помічав цього.

Чорт, треба було не йти…

– Так, мені, будь ласка, форель під лимонним соком і чизкейк з полуницею, – озвучив своє замовлення хлопець.

– Я хочу грецький салат і шоколадне морозиво, – сказала я, мило усміхнувшись.

Може хоча б моя ввічливість допоможе справити на нього позитивне враження?

Хоча ні, чоловік продовжував дивитися на нас з насмішками. Потрібно буде написати скаргу на нього.

– Це все? – перепитав офіціант.

– Так… А хоча ні! Ще одне: принесіть нам, будь ласка, ще пляшечку вашого найдорожчого вина, – додав хлопець.

Я шоковано перевела погляд з офіціанта на нього.

– Добре, чекайте на замовлення двадцять хвилин, – сказав той, дописуючи, і відійшов від нас.

Тоді я запитала Ніколаса:

– Нік, а навіщо нам вина? Ще й найдорожчого… Мені здається це зайве.

Тепер я точно запевнилася у тому, що він пив щось перш ніж прийти за мною.

– Як навіщо? Випити за зустріч, за прогулянку... За нас, – заговорив Нік.

Я трохи занепокоїлась, бо від вина часто п'янію. Саме від вина. Я б відмовилась, але він навіть чути відмовок не схоче. Ставало все некомфортніше.