22

Почувши противний дзвінок свого телефону, я різко розплющила очі. Боже, ще ж так рано… А якщо це Лія? Якщо щось сталося?! Я кулею піднялася і почала шукати телефон по всій кімнаті. Коли помітила його на полиці у шафі, то взяла його і подивилася на екран.

Невідомий? Дивно… Я, не хотячи, підняла слухавку:

– Алло? – сонно відповіла я, потираючи очі.

– Алло, це Аніка? – промовив чоловічий голос на іншому кінці.

Знайомий голос, але поки я не прокинулася повністю, мені важко згадати, кому він належить.

– Так, а хто турбує? – незрозуміло мовила.

Я змогла почути легкий смішок співбесідника, перш ніж він відповів:

– Це Ніколас. Ти уже забула про мене?

О, ні, я про нього точно не забула. Навпаки думала, що він про мене забув скоріш за все забув.

– Ні, я пам’ятаю тебе. Ох, чому ти дзвониш так рано? – запитала я розлючено.

Дзвонити до мене у сьомій ранку – це ненормально. У цей час я ще сни бачу.

– Ох, вибач, я думав, що ти рання пташка. Вчора у цей час ти вже бігала.

– Але тепер я не можу бігати, через декого.

Я не могла не підколоти знову про це, на що хлопець винно відповів:

– Ну я ж вибачився. І не раз. Ти досі ображаєшся на мене?

– Ні, проїхали... Що ти хотів?

– Хотів запропонувати відзначити наше маленьке перемир’я. Як щодо того, щоби зустрітися? Ти не проти?

Ого, неочікувано...

– Ем, а коли?

– Приблизно о другій. Я за тобою зайду, згода?

– Згода, – відповіла я, перш ніж подумати.

Ем, серйозно, Ані? Піти на зустріч з хлопцем якого бачила лише раз, декілька хвилин?

– Клас, тоді до зустрічі! – радісно сказав Нік.

– До зустрічі. – відповіла спокійно я і скинула дзвінок.

Чорт, я зла. Тепер я не зможу заснути знову, бо дрімоту, як рукою зняло. І чим тепер зайнятися? Для початку я одяглася, заплела волосся у високу гульку і вийшла з кімнати.

Я сподівалася, що в цю годину батьки вже приїдуть додому, але їх досі не було. Машини у дворі не видно, та й в будинку занадто спокійно. Дейв, напевно, ще спить, і я не хотіла будити його просто через те, що мені нудно. Я вирішила приготувати собі сніданок, і заодно Дейву. Увімкнувши плиту, почала робити запіканку.

Я не фанатка готування, але це діло непогано виходило у мене. Та й хочу я, чи не хочу – немає значення. Не приготую – залишимося голодними.
Нарізавши картоплю, м’ясо та овочі, я залила все вершками й відправила цю красу у духовку. Тим часом поки страва готувалася, я зробила собі зелений чай і відкрила стрічку в інстаграмі, дивлячись останні викладені фотографії.

Раптом я почула, як хтось крокує до мене на кухню. Вгадайте хто...

– Доброго ранку, мила, – сонним голосом промовив Дейв, наливаючи собі води.

– Доброго, – відповіла ввічливо я, не відриваючись від телефону.

– Наших батьків ще немає?

Хлопець допив стакан з водою і сів навпроти мене.

– А ти не бачиш? Принести тобі мої старі страшні окуляри?

– Ні, я добре бачу. Ти ходила в окулярах?

– Так, ціле своє дитинство. Зараз ні, у мене, на щастя, нормалізувався зір. – розповіла я, відклавши свій телефон.

Мене флешбекнуло у підліткові роки. Тоді я була не настільки красивою, як зараз.. Як типовий американський тінейджер: носила брекети, круглі грубі окуляри, і моє волосся завжди було підстрижене під каре, бо через гормони, волосся вилізало цілими пучками.

Коротко кажучи, я була гидким каченям. І наді мною часто знущалися в школі через це.

Вступивши у коледж, батьки оплатили мені операцію для відновлення зору, зняли брекети, адже зубки вирівнялися. Завдяки вітамінам змогла відростити волосся до грудей і помалювалася в темніший колір на тон, як мені порадила тоді Лія. І я не розчарувалася в її пораді, а навпаки подякувала за це. До того моменту, я ніяк не вважала себе красивою, а батьки і подруга навчили мене полюбити себе, такою як я є, просто й легко підкреслюючи деякі переваги.

– Мене цікавить ще одне питання, – повернув мене Дейв до реальності, і я зацікавлено запитала:

– Яке?

– Як ти сама встала так рано?

– А я не сама встала, мені допомогли, – усміхнувшись відповіла я.

О, ура, є нагода помститися Паркеру за його кокетливі перемовини з медсестричками.

– Хто? – незрозуміло запитав він.

Я коротко розповіла йому про Ніколаса і про те, як я з ним познайомилася. Дейв уважно все це слухав, не перебивав, і навіть не подавав ніяких емоцій ревності.

Прикро…

– Якось так, – прошепотіла я, завершивши свою розповідь.