18

Попередження!

Читайте цю главу з обережністю. Вона містить чутливий вміст, який деякі люди можуть вважати тривожним. Пам’ятайте, що життя – найцінніше, що у вас є. Дякую за увагу.
 

Тіло трусилося не на жарт. Я вперше в житті розгубилася і не знала, що робити. Увесь цей час на мене здивовано дивився Дейв, і коли я вголос заплакала, він підхопив мене:

– Ані, що сталося? Що з Лією?

Я не могла сказати ні слова, продовжуючи плакати.

Так, Ані, треба взяти себе в руки. Треба мчати до Лії!

Через секунду, я опанувала себе, сказавши Дейву, що потрібно їхати до моєї подруги додому. Той без зайвих питань погодився, і ми побігли до машини. Сівши у салон автомобіля, ми з шаленою швидкістю поїхали вниз трасою.

Мене почало нудити від страху. Боже, якщо з Лією щось трапиться, то я Райана власними руками задушу. Навіть думати про таке страшно! У глибині душі, я все ще сподівалася, що ми приїдемо і Лія буде сидіти в себе у кімнаті, слухаючи депресивну музику з плеєра. 

Про всяк випадок треба подзвонити батькам Лії. Так і зробила. Спершу запитала, де вони знаходяться і, як очікувалось – вони не дома. Лія б не думала про такі дурниці перед батьками. Я сповістила їх про все те, що говорила Лія. Місис Нілсон одразу сказала, що будуть з чоловіком вдома з хвилини на хвилину, але ми Дейвом їх випередили. Не зважаючи на каблуки, я вилізла з машини і, не зачиняючи дверей, побігла у двір, до головного входу. Опинившись біля нього, почала щосили стукати об двері. Мої страхи підтвердилися: на жаль, нам ніхто не відчиняв. Нарешті підбіг Дейв.

– Ну що там?

– Мені ніхто не відчиняє! О Боже, там Лія... сама, – почала знову плакати я. – Як нам дістатись туди?

– Ану відійди, будь ласка, – сказав хлопець і легенько потягнув мене вбік.

Він, зі всією силою, вдарився своїм тілом об двері, стараючись вибити їх. Плювати на той шматок дерева.

Ще декілька ударів, і Дейв зміг проламати їх. Я пролізла всередину, не зважаючи на те, що подерла сукню через гострі уламки, і миттю побігла до кімнати подруги. Двері, на диво, були відчинені. Я забігла всередину, а там...

Там Лія, яка лежить на ліжку без свідомості, а в її майже стиснутій руці лежить пуста баночка від снодійного. Я кинулася до ліжка, легко плескаючи подругу по холодних, набрякших від сліз, щоках.

– Господи, Ліє, – закричала я не своїм голосом, ніби гадала, що вона від цього прокинеться, беручи її на руки. Вона взагалі не реагувала. – Вставай, я тут, чуєш? Твоя Ані тут! Ліє, ну розплющ очі, благаю тебе!

Я заплакала дужче, обіймаючи її. Пальцями я спробувала знайти пульс на її шиї  і коли знайшла ту саму точку…

– О Боже, вона жива!

Я обернулася до Паркера, який не міг нічого робити через шок, і крикнула:

– Дейве, допоможи мені! Їй треба до лікарні, терміново.

Хлопець стояв каменем, навіть не ворушився, але почувши мій крик, кинувся до Лії і акуратно взяв її на руки, щоби віднести до машини.

Я зняла свої каблуки й босоніж вибігла за ними, в одній руці тримаючи взуття, а в іншій телефон. Ще раз подзвонила до місис Нілсон і сказала їм міняти маршрут до міської лікарні. Її мама плакала мені в трубку, і намагалася вияснити, що сталось, але я чисто фізично не мала часу їй це все розказувати, тому скинула виклик. Підбігла до машини. Дейв якраз клав Лію на заднє сидіння. Я сіла поруч із нею, сперши її голову собі на плечі та обійняла міцно-міцно.

– Вибач мені, моя хороша, проте я не дам тобі закінчити своє життя таким чином, – прошепотіла я, і відчула смак сліз у себе на губах.

Дейв тим часом швидко сів за кермо і, натиснувши на газ, повів машину. Цілу дорогу я не могла прогнати з голови погані думки. Що буде, якщо я втрачу її? Вона, як маленька частинка мене. Вона, як рідна сестра, яка ніколи не покидала мене й підтримувала з самого дитинства. Я не можу втратити її. Не дозволю цьому статися, поки я жива.

– Як вона, Ані? – запитав Дейв, стараючись виражати спокій, не спускаючи погляду з дороги.

Я зі страхом оглянула її, ще раз перевіривши пульс. Її серденько б’ється, але…

– Вона ледь дихає. Їдь швидше, будь ласка!

– Ми вже близько. Потерпіть ще трохи.

Після цього ми настільки поспішили, що навіть декілька разів проїхали на червоне світло. Схоже, скоро комусь прийде чималий штраф... Але Дейв не думав про те в цей момент. Через хвилину ми були на місці. Я швидко вийшла з машини, дозволяючи Дейву взяти Лію на руки. Навіть не зачинивши машину, ми помчали у лікарню. Там я добігла до реєстратури і коротко розповіла медсестрам, що трапилося. Дівчина, яка там сиділа, уважно вислухала мене і покликала лікарів. Прибігло четверо людей з носилками і забрали у нас Лію, не пояснивши більш нічого. Я побігла за ними:

– З нею точно все буде гаразд?

– Сподіваємося на це, чекайте тут, – сказав один з них, і поніс Лію зразу в операційну, зачинивши двері прямо перед моїм носом.

Я втомлено сповзла по дверях вниз, сідаючи на холодну плитку, і знову заплакала. До мене підбіг Дейв: