17

– Ей, Ані, що робиш? – сказав він й влігся біля мене на ліжко.

– Я взагалі-то намагаюся заснути, але ти мені заважаєш, – промовила я, переводячи погляд на нього.

– Заснути? Зараз? Тільки о шостій? Ти хоча б знаєш, що таке нічне життя у Вашингтоні?

– Так, знаю. Це гучні вечірки, алкогольні напої й найголовніший гість програми – поліція. Два дні тому ти бачив це на власні очі. Сподобалось?

– Ні, але це зовсім не те, про що я тобі говорю. О восьмій вечора чекаю тебе у дворі,– відповів хлопець, піднявшись, і пішов назад до дверей.

– Що це значить? Ми кудись підемо? 

Дейв усміхнувся.

– Тобі завжди треба все уточнювати?

– Я серйозно. Розкажи, – продовжувала допитувати я.

– Дізнаєшся все сама, – підморгнувши, промовив він і зачинив за собою двері.

Це звучало цікаво. Куди він збирається повести мене? Це буде просто прогулянка чи побачення? А що вдягти? Джинси і легеньку куртку, чи плаття? Чорт!

Я дістала з шафи довгу вишневу сукню та лодочки на невеликому каблучку. Поправила макіяж й розчесала довге волосся, стараючись гарно його вкласти. Дочекавшись потрібної години, я вийшла з кімнати, зійшовши вниз по сходах. Біля дверей я зіткнулася з татом. Ну чому просто зараз?!

– Аніка, ти кудись зібралась? – подивився на мене тато здивованим поглядом.

– Ем, ні.. Тобто, так. Я вирішила прогулятися біля озера і подихати свіжим повітрям, – вигадала історію я.

– У такому вигляді погуляти біля озера? Ну, добре... Ем, до речі, тільки що бачив Дейва, і він говорив, що їде до нових знайомих на каву, то я вже подумав, що ти, може, з ним. Хоча, неважливо... Коли ти повернешся?

Ох, потрібно якось завершувати цю розмову. Дейв чекає.

– Десь через годинку. Ще не знаю точно. Перекажи мамі, щоби не хвилювалася. Люблю тебе, – сказала я, поцілувавши тата.

Я взяла чорний плащ з шафи й швидко вийшла з дому, поки тато ще щось не сказав. Біля воріт стояла машина, а біля неї Дейв. Він одягнений у чорні штани, сіру футболку та чорну шкіряну куртку. Блін, я тепер пошкодувала про те, що одяглась так офіційно, в довге плаття, бо сам Дейв одягнувся просто, але зі смаком. Хлопець побачив мене й провів поглядом аж до машини. Тим самим поглядом, що і вперше, коли побачив мене. Я лагідно усміхнулася, коли стала навпроти.

– Отже, до нових знайомих, еге ж?

– Щось типу того, – відповів задоволено він, не зводячи очей.

– Занадто офіційно, так? – запитала сумно я, пригладжуючи сукню. – Чорт, треба було брати штани. Ти ж нічого не сказав про дрес-код.

– Ні, ні, ти прекрасна. Справді. Прекрасна. – відповів Дейв, даруючи мені свою прекрасну усмішку. – В будь-якому випадку.

– То ж… Куди ми поїдемо?

– Побачиш. Сідай швидше, щоби нас разом не помітили батьки, – сказав тихо він і відчинив переді мною дверцята машини.

Я на пасажирське, а Дейв за кермо. Ми виїхали. Цілу дорогу ми сиділи тихо, у салоні було чути лише музику. Я пильно вдивлялась у дорогу. Спочатку ми їхали по знайомих мені дорогах, але потім Дейв повернув свою машину в інший бік, зовсім туди, де я ніколи раніше не була. Мене це трохи насторожило, але я вирішила не порушувати тишу і сиділа тихо. Я довіряла Дейву, хоча не знала, правильно це, чи ні.

Раптом машина зупинилася біля лісу. По шкірі пробігли мурашки, але не від Дейва, а від того, що стало лячно. Я все-таки вирішила запитати:

– Куди ти мене завіз? Що це за місце? – я спробувала приховати в голосі страх, але не вийшло.

– Я ж сказав, що усе зараз побачиш. Виходь, – відповів спокійно він і вийшов першим, щоби відчинити мені двері.

Я теж вийшла, відчуваючи страх перед лісом, в якому занадто темно. Тільки де–не–де світяться маленькі ліхтарі.

Після цього Дейв взяв мене за руку і повів стежкою у темний ліс, прямо у його глибину. Хм, знаю я, що може зробити хлопець з дівчиною у лісі: вбити, зґвалтувати, заховати, або просто залишити помирати! Ще й уночі! Страх посилився, і я прямо спитала:

– Збираєшся мене тут вбити? Скажи зразу, а не лякай очікуваннями.

– Це не смішний жарт, – закотив очі Дейв на мою репліку, але побачивши мій неспокій, пояснив: – У мене є сюрприз для тебе, ось і все. Я що, дійсно на якогось маніяка схожий? Ану глянь вперед. Бачиш там вогники? Зовсім крихітні.

Він показав рукою у далечінь. Я примружила зір.

– Бачу, але це просто ліхтарі, якими освітлюється ліс, щоби не було занадто темно.

– Ні, це не просто ліхтарі. Ходімо, – хлопець взяв мене за руку і повів мене до них швидше.

Ми підходили до ліхтарів все ближче і ближче. Ліс ставав все більш світлим, тепер можна було розглянути кожне дерево. Стало спокійніше й безпечніше, тому я видихнула, відкидаючи всі минулі страхи. Пройшовши декілька стежок, ми вийшли на галявину, на якій було безліч ліхтариків та гірлянд, а недалеко від самої галявини стояв невеликий закинутий будиночок. На його даху, теж світилися маленькі гірлянди.