16

Зранку мене підняв звук будильника. Пора в коледж.

Я вимкнула його, солодко потягнулася і пішла у душ.

Б–банальність.

Поки надягала на себе штани й сорочку, гримнули двері моєї кімнати, але я не звернула на це великої уваги, гадаючи, що це протяг. Защепивши останній ґудзик, я обернулася до ліжка і побачила на ньому Дейва, який уважно спостерігав за всіма моїми діями, усміхаючись лише кутиками губ.

Я підстрибнула від неочікуваності. Як багато він бачив, і взагалі, як посмів зайти без стуку?

– Добрий ранок, я не завадив? – він звів бровою, насолоджуючись або моїм виглядом або моєю реакцією.

Далі знущається!

– Як довго ти тут сидиш? – строго запитала я, прикриваючи волоссям червоні щоки.

– Настільки, що можу в деталях описати все побачене.

– Чорт, – прошипіла, відчуваючи глибокий сором. – Дейве, краще йди звідси! А, і коли вийдеш – забудь все, що бачив. Зрозумів?

– Ні, не зрозумів. Повтори ще раз, – не спускаючи пильного погляду від мене, він почав підходити ближче.

– Зараз ти вийдеш і забудеш все, що бачив! Тепер зроз... – я планувала договорити, але не судилось.

Дейв знову поцілував мене.

Я спробувала відштовхнути хлопця, бо зараз це не на часі, але, чорт візьми, як я хотіла цілувати його у відповідь... Його пальці нарешті лягти мені на талію погладжуючи шкіру крізь сорочку, не перетинаючи межі, і я ледь стрималася, щоб не запротестувати. Чесно, я готова була пропустити одне заняття, тільки щоби затриматися на поцілунки із ним, але… Завжди є це чортове "але"!

– Досить, Дейве, – тихо сказала я, поклавши долоні йому на груди, відсторонюючи.

– Ну що знову? – нетерпеливо запитав він.

– Вдома мої батьки, твої... І тим більше я запізнююся на пари. Ох, Лія вже, мабуть, зачекалася.

Я підійшла до столу, щоби взяти сумку. Обернувшись, побачила, як Дейв падає на моє ліжко, не припиняючи дивитися на мене.

– Лії привіт.

– Ей, чому ти тут розлігся?

– А що, не можна?

– Ні, не можна. Взагалі то, це моя кімната.

– Ти така злюка, Аніка Айлен, – ображено відповів Дейв і покрокував на вихід.

Я не втрималась і кинула навздогін:

– Ти ж любиш злюк.

На що почула його дзвінкий сміх в коридорі. Я зачинила двері за нами й побігла на кухню, щоби взяли перекус із собою. Дорогою до коледжу мені набрала Лія:

– Де ти ходиш? – перше, що вона сказала була саме ця фраза.

– Підходжу до коледжу, а що?

– Чекаю тебе, є розмова. Поспіши, будь ласка, – схвильовано говорила Лія.

Я напружилася. Весь грайливий настрій кудись різко зник.

– Щось серйозне трапилось?

– Розкажу все на місці, – сказала вона і скинула.

Що вже встигла вчинити Лія? Про це я думала всю дорогу, поки не підійшла до коледжу. Я пришвидшила крок, шукаючи Лію у корпусі. На коридорі її не було, тому я пішла в аудиторію, де зараз у нас має бути англійська. Я прийшла туди й нарешті побачила Лію, яка сиділа на третьому ряді. Вона зовсім не нафарбована і вдягнута у розтягнутий спортивний костюм. Знаючи подругу, це точно не до добра... Поки наші одногрупники здивовано переглядалися одне з одним, обговорюючи її дивний вигляд, я сіла біля неї, питаючи:

– Лія, що трапилось? Ти сама не своя. 

– Райан кинув мене, – різко сказала Лія, і її з очей бризнули рясні сльози.

Та щоб мене... Я звісно очікувала, що колись це станеться... але щоби просто зараз, точно ні!

– Він порвав зі мною по телефону сьогодні зранку. І мало того, що телефоном, так ще й хвойдою обізвав. Стверджував, що я з ним тільки через гроші, – плачучи продовжила розказувати подруга, – Але, Ані, це не так! Я кохаю його! А він зі мною обійшовся так байдуже… Я не зможу без нього, Ані.

– Дівчинко моя, не плач. Він тебе не гідний. Ти зможеш, ти сильна. Тільки глянь на себе: ти молода, розумна, незрівнянно красива дівчина! У тебе повно прихильників, і серед них ти вибрала Райана. Він, на жаль, не оцінив цього,  – я погладила її по волоссю, поки вона рюмсала у мене на плечі.

– Але, чому так сталося? Може це він має іншу? Я... я не зможу пережити це, я здаюсь... 

– Ні, Лія Нілсон ніколи не здається! Навіть, якщо він має іншу, то нехай котиться з нею під три чорти.

Мене трусило разом з Лією. Її від розпачу, а мене від гніву. Подумати не могла, що цей розпад стане для нею такою катастрофою.

– Кому ж я тепер потрібна? – прошепотіла вона безсило.

Я взяла її за руки, і поправила її волосся, яке пристало до мокрих щок.

– Мені. Завжди. Я ж люблю тебе, дурочка.

– Ані, дякую. Ти найближча мені людина. Я теж тебе люблю, – сказала Лія, міцно обнявши мене.