15

Я прокинулася від дуже яскравого світла, яке світило просто в очі. Зробила спробу розплющити їх знову, і ті зразу почали сльозитися. Крізь туман повільно роздивилася все навколо, й зрозуміла, що це місце нагадує мені лікарняну палату.

Що, до біса, вчора сталося? Чому я тут?

У мене на декілька хвилин дійсно відключилася пам'ять, і я не могла згадати, що було вчора. Лише уривки, коли ми приїхали в клуб, я танцювала з Лією, потім ми трохи пили, а пізніше... О, Боже! Я згадала все: все, про що говорила з Дейвом, бійку хлопців, заплакану Лію, поліцію з швидкою, й те, як сильно боліла голова. То я від цього втратила свідомість?

Тепер батьки мене точно нікуди не відпустять після такого. Я піднялася з ліжка, взяла свої речі, які лежали збоку, і вийшла з палати. Поки зачиняла двері палати, біля мене неочікувано з'явилась медсестра.

– Ви Аніка Айлен? – усміхнено запитала вона.

– Так, це я.

– Пробачте, але ви не можете зараз покидати палату. За годину за вами приїдуть, і тоді зможете піти, – мудро пояснила та.

– Добре, я тоді почекаю у палаті.

Я чекала понад годину, поки до мене не увірвалася моя мама і... Дейв?

І як мені заговорити з ним після вчорашнього? Який сором.

Мама, побачивши мене таку кволу, підбігла й почала обіймати:

– Ані, з тобою все в порядку? Ти нас всіх так налякала! Ти почала часто втрачати свідомість, мабуть, треба буде пройти обстеження, – схвильовано говорила мама, а я помахала головою:

– Мам, пробач мені, будь ласка. Я не знала, що таке буде. Обіцяю, я більше не піду ні на жодну вечірку, – ледь не заплакавши сказала я, і ще міцніше обняла маму, відчуваючи прилив сильної вини.

– Це все нічого, головне, що з тобою все гаразд. Я піду скажу на рецепції, що ми тебе забираємо, а ти тим часом одягайся, добре?

– Так, мам, – послушно відповіла я, а мама вийшла з палати.

До мене підійшов Дейв, простягаючи пакет з одягом. Нарешті я знімлю ці незручні шорти, покриті кров’ю бідного Майка.

– Як ти себе почуваєш? Точно все добре? – схвильовано запитав він, вглядаючись у моє обличчя.

– Так, зараз добре. До речі, дякую тобі, що не залишив мене там.

Я показала себе з не найкращої сторони й мені було шалено соромно за це.

– Ти дійсно гадала, що я зможу залишити тебе? Серйозно? Я весь час сидів тут з тобою, поки не приїхали батьки й не змусили мене поїхати додому, щоби принаймні поснідати.

Я відкрила рот від подиву. Він сидів тут зі мною до ранку? Біля мене? Вау... Я не могла видавити з себе ні слова, тому просто підійшла та обійняла його за талію. Його тіло напружилося під моїми руками. Він невпевнено поклав руку на мою спину і прошепотів так, ніби боявся, що хтось почує:

– Я б точно не залишив тебе. Не зміг би. І не хотів би.

Я відчула себе у безпеці після цих слів й ще міцніше обійняла його, але тут раптово зайшла мама, і ми відскочили одне від одного. Я удала, що перебирала речі, а хлопець взагалі поспішив вийти з палати, щоби я спокійно переодягнулась.

– Ну що, їдемо додому? – промовила лагідно мама, допомагаючи мені натягнути пальто.

– Давно пора.

Коли я приїхала додому на нас чекала лише Емілі. Тато, мабуть, на терміновій нараді, бо він теж був би тут. Вона схвильовано сиділа на дивані, допоки я не з’явилась на порозі, а потім підбігла, щоби обійняти мене. Ого, ця жінка дійсно полюбила мене. От якби її син зміг так само…

– Ані, ти добре себе почуваєш? Ми дуже хвилювалися за тебе! – сказала вона, поправляючи моє волосся.

– Зі мною все в порядку, і з вашого дозволу я піду до себе. Хочу відпочити, – відповіла тихо я і поспішила до кімнати.

Влігшись на ліжко, я почала дзвонити Лії. Чи вона взагалі жива після вчорашнього? Після довгих гудків, Лія сонно прохрипіла:

– Алло?

– Лія, слава Богу, ти жива. Як ти? – полегшено промовила я, почувши її голос.

– Ані, я рада тебе чути! Насправді важко: мене нудить, розколюється голова, болить живіт – всі ознаки критичного похмілля, але жити буду. Краще розкажи, ти як?

– Все в порядку, я вдома. Що там з Райаном?

– Ох, Ані, я не знаю... Він не хоче зі мною розмовляти. Я така дурепа, – почула, як Лія знову почала плакати у слухавку.

– Лія, все буде добре. Ви помиритеся, як і раніше.

– Сподіваюся, що він вийде швидше і його не залишать сидіти у відділку п'ятнадцять діб. А як Дейв?

– Мені здається, що з нас чотирьох він себе почуває найкраще.

– Ну хоч це добре... О'кей, Ані. Батьки заборонили мені говорити по телефону, тому поговоримо завтра на парах.

– Звісно, до завтра. Одужуй, – промовила я і скинула виклик.

Шкода Лію і не тільки тому, що її все болить. Можливо, вона думає, що це її провина, але це не так... Лія справді не знала, що Майк буде приставати до неї. Навіть я від нього цього б не очікувала, він же хороший хлопець… Принаймні, здавався таким.