9

Сьогодні мій ранок розпочався о 8. Більше мені не спалось, тому вирішила піти у ванну кімнату і привести себе у порядок. Перша пара у мене на 10 годину. Я маю ще трохи часу, отже можна піти поснідати, а вже потім почати одягатись. Так і зробила: я вийшла з кімнати і попрямувала на кухню. Я швиденько приготувала омлет і вичавила свіжий апельсиновий сік. Розклавши все гарно на тарілочці, сіла за стіл і почала їсти.

– Доброго ранку! – зайшовши у їдальню, сказав Дейв, від голосу якого я аж сіпнулась.

Я вже й забула, що у нас живуть Паркери. Що він так рано тут забув?

– Доброго, як спалося на новому місці? Що змусило тебе так рано прокинутися? – сухо запитала я, навіть не піднімаючи на нього очі.

– Цілком добре, дякую, що спитала. Я завжди встаю зранку і зовсім не розумію людей, які лежать у ліжку до обіду,  – сказавши це, він сів біля мене.

– Ясно. Ти просто ніколи не пробував лежати до обіду. Тому так і кажеш, – тим самим тоном відповіла я і відпила трохи соку.

– Ну з тобою, можливо, я б полежав до обіду в ліжку, – промовив весело він, спостерігаючи за мною, а я від цих слів ледь не подавилася соком.

– Я вдам вигляд, що цього не чула, – сказала, відкашлявшись.

Хлопець у відповідь розсміявся, але вже через секунду його вираз обличчя змінився і він серйозним тоном запитав мене:

– Тут важко жити?

– Де? – здивовано запитала.

– У Вашингтоні.

– О, ні, не бійся, місто тебе не з'їсть. Звикнеш. Піди сьогодні оглянь його, це допоможе легше орієнтуватися на дорогах.

– Ти мені його покажеш? – запропонував хлопець, і я нарешті поглянула на нього. 

Дарма я це зробила. У нього занадто гарні очі.

– Не знаю, якщо будеш нормально поводитись, то я подумаю, – строго сказала я, і продовжила розглядати його.

– "Нормально" – це як? 

– "Нормально" – це адекватно, і з повагою до мене.

Ми сиділи і ледь не палили поглядом одне одного. Як тільки молодий чоловік зібрався відповісти, то до нас на кухню зайшов мій тато.

– Доброго ранку, діти! Дейве, як тобі у нас спалось? – турботливо запитав він, а я усміхнулась йому і пішла мити свою тарілку.

– Дякую, містер Айлен, я чудово виспався. Мені дуже сподобалася кімната, яку мені обрала Аніка, – сказав він своїм прекрасним мелодичним голосом, що я аж заслухалась і забула, що у мене в руках тарілка, і вона з дзвінким звуком впала в раковину.

Фух, ну хоч не розбила. Чоловіки незрозуміло подивилися на мене.

– Я випадково, я нічого не розбила, у мене все нормально, – "на автоматі" швидко сказала я, і поставила тарілку сушитися, а сама в думках вдарила себе по голові. 

Весь цей час бачила, як Дейв нахабно насміхався з мене. Ну що за ідіот?!

– То... які у вас плани на сьогодні, молодь? – далі почав розпитувати батько, незважаючи на моє "непорозуміння".

– У мене тільки пари в коледжі. Увечері я вільна, – відповіла я.

– Що значить "увечері вільна"? Ти ж обіцяла мені зробити екскурсію по Вашингтоні, – випалив Дейв і підморгнув мені.

Що?! Ти впевнений, що все так і було? Шкода, що моя тарілка вже стояла на столі й не була в моїх руках, бо я б кинула її в його голову!

– Правда? Ну що ж, Ані, це хороша ідея – показати гостю наше місто. Я сподіваюся, ви гарно проведете час,  – відповів тато.

– Так, тато, гарно проведемо, – відповіла розлючено я рідному, але в цей час дивилася на Дейва, який продовжував сміятися з мене.

– Ну добре, молодь, мені потрібно на роботу, я піду.

– Бувай, гарного дня. – я поцілувала його, і тато вийшов з будинку.

– Ха–ха–ха! Боже, я думав, що не витримаю більше, – сказав Дейв і почав вголос сміятися.

– Ти взагалі ідіот, Паркер? Я сказала, що я "подумаю", але не казала пряме "так"! – підвищила голос я.

Мить, і його посмішка зникла. Розлютився. У наступний момент він різко підійшов до мене і запитав:

– Як ти мене назвала? 

– Повторити? Ти ідіот, – розлючено промовила.

Пізніше я дуже пошкодувала про те, що обізвала його, адже після цього, Паркер взяв мої руки, стиснув їх і міцно притиснув моє тіло до стіни. Це було настільки грубо, що я аж пискнула. Хлопець нахилився до мене так близько, що я відчула його дихання на своєму обличчі...

– Ніхто не сміє мене обзивати і ніхто не сміє підвищувати на мене голос. Особливо ти. Зараз ти ідеш у свій коледж, а коли прийдеш, ми їдемо на екскурсію. Варіант «ні» не приймається, – тихо і розлючено просичав він.

Я розлючено прошипіла у відповідь:

– Гаразд, але тоді затям і ти: ніхто не сміє торкатися мене таким чином. Особливо ти.

Мій голос тремтів, але я змогла вимовити кожне слово чітко. Я відсахнулася, звільняючись від його рук, а той, розлючено хмикнувши, вийшов з кухні, залишивши мене нарешті саму.