4

POV Annika

На диво, я виспалась і прокинулася рано доволі бадьорою. Підійшовши до шафи, мій погляд впав на джинси та білу футболку. Просто, зручно, але гарно. Підмалювала вії і губи, розплела волосся й акуратно розчесала його, насолоджуючись своїм виглядом у дзеркалі.

Люблю виглядати красиво. Це додає впевненості в те, що день пройде вдало. 

Кинувши у сумку пару зошитів і ручку, я накинула на себе бежеве пальто, взяла парасольку і вийшла з будинку по сьомій ранку.

Так, я сама в шоці!

Я вирішила не будити маму з татом, у яких сьогодні вихідний, і вирушила до коледжу. Дорогою я насолоджувалась тихим і спокійним Вашингтоном, який так люблю. Особливо, коли на вулиці так мало людей. Заради таких моментів, хочеться вставати раніше постійно, щоби щоранку прогулюватися так перед заняттями. Я дійшла до коледжу за двадцять хвилин до восьмої. І прийшла, до речі, швидше Лії, і тому стала чекати на неї у дворі. Вона з’явилася хвилин за десять після мене, й побачивши мою фігуру о такій порі, широко розплющила очі у подиві:

– Ого, Ані, це ти? Чи у мене щось з зором? – сказала Лія і показово протерла очі.

– Ні, з зором у тебе все в порядку. Це справді я, – сказала, й розвела руками, щоби обійняти подругу.

– Шикарно виглядаєш сьогодні, Ані. У мене вчишся?

– Вже життя з тебе приклад беру, – ми перекинулися сарказмом й одночасно засміялись.

Тільки–но ми почали розмову, до нас різко під'їхала чорна спортивна машина. Вау, це ж зовсім новенька Ламборгіні. З неї вийшов Райан і, криво усміхнувшись, підійшов до нас.

– Привіт, дівчатка.

– Привіт, – я відповіла першою, що дуже дивно, тому поглянула на Лію. 

Ой, не подобається мені її вираз обличчя. Зараз щось буде.

– Райане, невже це твоя? – запитала Лія ще більш здивовано.

– Так, тому, можете мене привітати. Я нарешті маю все, що хотів. Ця лялечка нарешті моя, і я не можу дочекатись, щоби покатати тебе на ній. У різних сенсах того слова.

Я скривилася, зрозумівши, про що він, а Лія ще більше розчервонілася, але не від сорому, а від злості.

– Що це значить? Ти витратив всі гроші, які дали тобі батьки на початку навчального року?

– Всі до останнього цента, – сміючись відповів Райан, навіть не помічаючи її гнів.

І дарма.

– Ти що, зовсім розум втратив?! Ти обіцяв повезти мене на Кіпр цієї зими! На які гроші ми тепер поїдемо? – прокричала Лія, і з гнівом вдарила його кулаками у груди.

Я підскочила від неочікуваності. Студенти, які проходили повз, почали звертати увагу. Це погано.

– Лія, заспокойся! Ти знову починаєш? – Райан почав її легко відштовхувати, але це не допомагало.

– Не заспокоюся! Ти зруйнував мою мрію!!!

– Ей, заспокойтеся обоє! – нарешті я змогла вичавити з себе слово, і почала їх розборонювати. – На вас уже люди ззираються.

– Ані, не втручайся! Це не твоє діло, – рявкнула на мене Лія і я завмерла.

Я голосно фиркнула, поправляючи сумку і пішла у коледж сама. Нехай самі розбираються зі своїми проблемами, а потім ще й з брудними плітками. Прийшовши до авдиторії, я сіла, повторюючи матеріал перед опитуванням.

Через десять хвилин у клас зайшли Райан і Лія. Не повірите – тримаючись за руки, ніби й нічого не сталося. Отже, помирилися. Знову. Лія підійшла до мене, вибачаючись, і я пробачила, як завжди. Не можу гніватися на неї довго, ще й тоді, коли вона це не спеціально сказала, а під впливом гніву.

Хоча раніше вона не була такою нервовою. Це вплив Райана, сто відсотків. І як вона не бачить, що він змінює її не в найкращу сторону?..

POV Dave

Коли я прокинувся, на годиннику показувало дев'яту ранку, а біля мене лежала Ребекка. Голова розколювалася від болю. Я швидко піднявся та почав одягатися. Від моєї метушні прокинулась і дівчина.

– Так швидко тікаєш, як завжди.

– Точніше назавжди. Я скоро поїду з Берліну.

Дівчина подивилась на мене здивовано.

– Тобто?

– Що не зрозумілого? Я переїжджаю, тому ми більше не побачимось, – я почав підіймати тон. 

Бісять мене такі тупі запитання.

– Але чому? Щось сталося? – шоковано запитала та.

Я втомлено закотив очі, глибоко вдихнув, поправляючи останній ґудзик на сорочці, і сказав:

– Це не важливо. Дякую за ніч і всього доброго, – сказав байдуже я і вийшов з квартири, не дочекавшись від неї ніяких прощань.

Вночі я довго думав. Прийшов до такого висновку, що скажу батькам, що згоден полетіти в Америку, проте за однієї умови: вони більше ніколи не стануть втручатися в моє життя. Там ми будемо навіть по різні сторони барикад, якщо знадобиться, і я ні в якому разі не погоджусь допомагати батькові у роботі.  

Може й правда, на мене там чекає нове, захопливе життя. Чомусь доля натякає мені на те, що варто щось змінити, а я ніяк не наважусь.