Розділ 10(ч1). Про погані передчуття та одяг, який не пережив дракона

Валь’Тієр. Рейнар Глейсборн.

Третьою парою у вівторок стояла теорія рунних контурів. Викладач розгортав на дошці схему, яка з кожною хвилиною обростала новими відгалуженнями. Група старанно переносила її в зошити, і Рей переносив теж, бо за два тижні схему обіцяли спитати на заліку.

Ксандра поїхала на практику ще зранку. Учора вона повернулася з лісу злою на омелу й задоволеною собою, а сьогодні попередила, що їх повезуть далі й до вечора її не чекати. Тож Рей і не чекав. Десь на середині схеми він помітив, що вже кілька хвилин тримає стилус над аркушем і нічого не пише.

Ксандра була далеко.

Звідки він це знає, Рей пояснити не взявся б. Зранку вона була десь на сході за містом, і те, як вона віддалялася разом із бричками, відчувалося рівно й звично. Тепер відстань стала іншою. Бричкою туди не доїдеш за ранок, навіть ельфійською. І за день, мабуть, теж.

Він відклав стилус і прислухався. Нічого поганого не відчувалося: жодного болю, жодної тієї гострої тривоги, з якою він колись біг через парк Вайтстоуна. Лише відстань. Рей почекав, чи не зміниться щось. Нічого не змінилося. Ксандра, наскільки він міг судити, була ціла й навіть не надто чимось стурбована.

Нарові це не подобалося. Від нього йшло вперте, наростаюче бажання туди, на північ, за стіну аудиторії й за місто, до свого, яке чомусь опинилося зовсім не там, де мало б бути. Небезпеки не чув і Нар. Його турбувала сама відстань. Під ребрами в Рея зібралося глухе, наполегливе нетерпіння, і ноги під лавкою самі собою підібралися, ніби тіло вже вирішило вставати.

Можна було випустити дракона й полетіти. Летіти, щоправда, довелося б невідомо скільки й невідомо до чого, а простого пояснення в Рея не знаходилося. Зате у Валь’Тієрі була людина, яка в незрозумілих речах розбиралася краще за нього.

Рей дочекався, поки викладач знову повернеться до дошки, зібрав речі й вийшов.

Кайден провів його здивованим поглядом.

Зерія читала лекцію другокурсникам у західному крилі. Рей постукав і відчинив, не дочекавшись відповіді. Цю звичку він досі вважав Ксандриною.

Двадцятеро ельфів підвели голови. Зерія глянула на Рея, відклала аркуш і сказала групі:

— Продовжуйте. Повернуся — дізнаюся, хто працював, а хто ні.

У коридорі вона причинила двері й чекала.

— Ксандра, — сказав Рей. — З нею, здається, все гаразд. Але вона дуже далеко.

— У травників сьогодні практика за містом.

— За містом вона була пів години тому. Тепер вона на півночі, і так далеко, що я не можу сказати наскільки.

Розпитувати Зерія не стала. Вона кивнула в бік головних сходів.

— Ректор знає, куди повезли групу. Ходімо.

Ректор сидів над кошторисом оранжереї й відклав його без жодного ентузіазму. Зерія виклала все трьома реченнями. Ректор перевів погляд на Рея.

— А студент Глейсборн звідки це знає?

— Він знає, — сказала Зерія. — Перевірте групу. Звідки — з’ясуєте згодом, якщо захочете.

Ректор, схоже, вирішив, що згодом не захоче, і відправив вісника до професора Ірлевена. Потім, заповнюючи тишу, повідомив, що професор Ірлевен водить студентів у ліс сто сорок років і досі жодного не загубив.

— Тоді йому нескладно буде в цьому переконатися, — сказала Зерія.

— Відповідь буде не раніше ніж за пів години, — попередив ректор. — Чаю?

Зерія погодилася. Рей відмовився, мабуть, різкіше, ніж личило. Після суботнього чаювання у сусідів Рей мав на чай із чужих рук власні погляди і  збирався їх дотримуватися щонайменше до того дня, коли Еларіон змайструє свою дрібницю для визначення домішок.

Ці пів години Рей простояв біля вікна. Унизу через двір пройшли двоє студентів із теками, за спиною ректор із Зерією обговорювали розклад. Відстань не змінювалася. Ксандра, де б вона не була, нікуди звідти не рухалася, і Рей не міг вирішити, добре це чи погано. Нетерпіння тим часом розрослося до того, що він двічі впіймав себе на тому, що міряє поглядом ректорське вікно, чи пройде в нього крило.

Вісник повернувся з відповіддю на згорнутому аркуші. Ректор розгорнув його й прочитав уголос:

— «Студентки Ар’єнталь у групі немає. Шукали на узліссі й уздовж Завіси. За кілька кроків від Завіси знайдено залишений мішок із сивцем. Слідів боротьби немає. Пошуки тривають».

Рей уже не слухав.

Завіса. Знову.

Як Ксандра туди потрапила, він не знав. Навмисне вона б не полізла, хоч у Ксандри і траплялися дивні плани.

Летіти навпростець не мало сенсу: напрямок ішов за стільки обріїв, що навіть Нар долав би їх не один день. Проте туди Ксандру відправила Завіса. Могла відправити й його.

— Я піду через Завісу, — сказав Рей.

Ректор поставив чашку.

— Завісу створювали для іншого.

— Ксандру вона вже двічі відправила кудись не туди, — сказав Рей. — Хай раз відправить куди треба.

Він підійшов до карти на стіні.

— Покажіть, де вони.

Ректор підвівся й провів пальцем уздовж дороги на схід, до узлісся біля Завіси. Рей простежив за його рукою, запам’ятовуючи повороти дороги й вигин річки.

Зерія подивилася на Рея, потім на карту, де ректор щойно показував узлісся.

— Спробуй, — сказала вона. — Якщо не вийде, шукатимемо через Тарена.

Рей виявив, що вже стоїть біля дверей, хоча не пригадував, коли рушив. Кулаки в нього стиснулися самі. Жодного Тарена. Він знайде її сам, і знайде зараз, і кожна хвилина, витрачена на розмови в кабінеті, була хвилиною, украденою в польоту.

— Вийде, — сказав Рей.

Упевненості в цьому слові вистачило б на двох. Більша частина її, щоправда, належала драконові.

Зерія глянула на нього й звернула до сходів, що вели на внутрішній двір.

Двір академії був вимощений білим каменем і достатньо просторий . Посередині стояв фонтан, біля нього двоє студентів ділили на двох один конспект. Помітивши Зерію, обидва пригадали, що мають справи деінде.