Розділ 9(ч2). Про зимову ботаніку та подорожі без квитка.

Я постояла, послухала себе. Руки цілі, ноги цілі, голова не паморочиться. Перехід минув так швидко, що злякатися я не встигла, а тепер лякатися було вже якось запізно й, чесно кажучи, ні з чого.

Повітря було холодніше градусів на десять. Я застібнула куртку до горла. Схоже, мене занесло значно північніше. Наскільки саме й куди — питання, на яке в мене не було ні відповіді, ні способу її отримати. Небо затягнуте рівно, без жодного просвіту, тому сонце мені нічого не пояснило. Лишайник, за підручником, мав рости з північного боку стовбурів. Лишайник ріс з усіх боків однаково і, вочевидь, підручника не читав.

Іти навмання не мало сенсу. Коли не знаєш ні де ти, ні куди тобі треба, будь-який напрямок з однаковою ймовірністю виявляється хибним, а після години такої ходьби втрачаєш і те єдине, що знаєш напевно: місце, звідки почала.

Рей знайшов мене минулого разу, знайде й цього. Я змахнула іній із найближчого пенька, сіла й дістала бутерброд.

Щоправда, тоді мене занесло на болота, де рятувати було від чого. Цей ліс на таке не тягнув.  Я сиділа на пеньку з бутербродом, і єдине, що мені поки що загрожувало, — це застуда.

До того ж Рей знав, що я до вечора на практиці у лісі. Формально він не помиляється, і навряд чи хтось устиг йому повідомити, що практика вийшла трохи ширшою за програму.

Я озирнулася. Навколо ялини. Десь угорі рипіла гілка об гілку, і це було найагресивніше, що відбувалося в радіусі огляду. Жодного звіра, жодних кроків, жодної Ліри з загоном. Ліс мав вигляд місця, де за останні сто років найгіршою подією було падіння ялини на іншу ялину.

Дожувавши бутерброд, я визнала, що ситуація в мене рідкісна: допомогу я викликати можу, але тільки за умови, що мені стане по-справжньому погано, а поки мені всього лише холодно й нудно.

Він чекатиме мене ввечері й до вечора не матиме жодного приводу кудись бігти, а холод брав своє без поспіху й ґрунтовно. За якийсь час я вже ходила довкола пенька, потім тупцяла на місці й терла долоні. Якщо я досиджу тут до вечора, страшно мені все-таки стане — темної ночі в незнайомому північному лісі, без вогню й з одним бутербродом. Вихід, звісно, робочий. Але страшенно незручний.

Рей знайде мене й на ходу, а рухатися принаймні тепліше. А ще краще знайти людей, дах і вогонь.

Правильного напрямку я так і не знала, тож вирішила йти туди, куди дивилася, поки жувала. Знайду тепло, то й добре. Знайду щось, від чого Нар нарешті занепокоїться, теж якийсь результат.

Рюкзак на плечі. Ніж під рукою. Я вибрала просвіт між двома ялинами і пішла.

Ліс мовчав і поводився бездоганно. Поки що це мене не влаштовувало.

Стежка трапилася, коли я перелазила через повалену ялину. Вузька, втоптана до голої землі, вона перетинала мій шлях навскоси. Лісом ходять люди, а люди зазвичай ходять туди, де є чим погрітися. Я повернула в той бік, де стежка йшла вниз: спускатися принаймні легше.

Невдовзі я вийшла до стоянки. Спершу між стовбурами посвітлішало й почулися голоси, тож останні кроки я пройшла повільно, тримаючись за ялинами.

На прогалині стояли два курені з ялинового гілля, накриті зверху латаним полотном. Посередині горіло вогнище, над ним на тринозі висів закіптюжений казанок. Біля вогню сиділи двоє в кожухах: один мішав у казанку, другий неквапно правив бруском тесак. Ще один тесак лежав на колоді, а біля входу в курінь стояв прихилений до гілля арбалет.

Хто вони, я не знала. Можливо, мисливці. Можливо, лісоруби, хоча з усього, чим рубають, на стоянці виднілися тільки тесаки. Підходити до вогнища й питати дорогу в людей із такою кількістю наточеного заліза мені не хотілося. Стежка перетинала прогалину й зникала в ялиннику з протилежного боку, тож я відступила, зійшла з неї й узяла лівіше, щоб обійти табір лісом.

Обхід вийшов довшим, ніж я розраховувала: двічі довелося обминати завали й одного разу вивернуте з корінням дерево. За ним відкрилася невелика галявина, заросла сухою травою мені по коліно. Я якраз вийшла на її край, коли з кущів навпроти вибрався чоловік.

Кремезний, бородатий, у куртці з вовчим коміром і з ножем на поясі завдовжки з мій лікоть. Він на ходу застібав пасок і помітив мене, коли між нами лишалося кроків шість. Пряжка так і завмерла в нього в руках.

— Ти хто така?!

А я ж хотіла просто обійти.

— Заблукала, — сказала я й відступила на крок, стежачи за його руками. — Уже йду.

— Стій!

Пасок так і лишився незатягнутим. Бородатий поклав руку на ніж і гаркнув через плече, не зводячи з мене очей:

— Гарте! Броку! Сюди!

Повертатися спиною до чоловіка з ножем я вважала поганою ідеєю, тож відступила ще на крок, до сосни, і стала так, щоб бачити і його, і бік, звідки мали прийти інші.

Першим на галявину вискочив той, що правив тесак: молодий, довгов’язий, із тесаком у руці. Другий, старший і сивуватий, вийшов слідом, не поспішаючи, досі з ополоником. На поясі в нього висів меч у піхвах. Він зупинився осторонь і оглянув мене від черевиків до лямок рюкзака.

— Звідки взялася? — спитав він у бородатого.

— З пагорба йшла. Табір бачила, точно кажу.

— Я збилася з дороги, — сказала я старшому, бо вирішувати тут, схоже, мав саме він. — Ваш табір мене не цікавить. Піду тим самим шляхом, яким прийшла, і більше ви мене не побачите.

— Сама по лісу ходиш?

— Мене шукають.

Старший демонстративно прислухався. Лісом ніхто не гукав.

— Щось не поспішають.

— Одягнена чисто, — сказав молодий. — І рюкзак добрий.

— Отож. За таких родичі платять не торгуючись.

Родичі в мене справді були. Я лише сумнівалася, що йому сподобається, як саме вони платять.

— Рюкзак на землю, — сказав він мені. — Ніж теж. Посидиш у нас біля вогню, поки з’ясуємо, кому ти потрібна. Смикатися не будеш, то ніхто тебе й пальцем не зачепить.

Посидіти біля вогню мені справді хотілося зовсім недавно. Щоправда, тоді я уявляла це трохи інакше.