Розділ 9(ч1). Про зимову ботаніку та подорожі без квитка.

Валь'Тієр. Ксандра.

Понеділок мав минути спокійно. У мене навіть були на нього плани: дві пари, обід, бібліотека й поема пані Тавелін, яку я так і не дочитала. Плани протрималися до восьмої.

Біля дверей аудиторії нас перехопив професор Ірлевен і повідомив, що пари на три дні скасовано, бо в першого курсу травників виїзна практика.

— Брички біля південних воріт, — сказав він. — Виїзд за чверть години.

— Чому нас не попередили? — запитала я.

— Оголошення висить із п’ятниці. Хто взутий невідповідно — може лишитися. Оцінку поставлю наступного року.

Оголошення справді висіло. На дошці біля розкладу, куди я востаннє дивилася на другий день навчання, коли ще припускала, що місцеві оголошення можуть стосуватися і мене. Ельфи оголошень не повторюють. Папірець висить — отже, вас поінформовано, і далі це вже ваш клопіт.

Нас вивезли за місто чотирма бричками — шістнадцятеро ельфів-першокурсників із травників і я. Верхи, дякувати всьому, їхати не довелося, і це я зарахувала до здобутків дня. Офіційно ми вивчали рослини в природному середовищі. Практично — забезпечували академію сировиною на зиму силами безкоштовної студентської праці. У понеділок ми зрізали омелу з низьких гілок і до вечора здали сімнадцять повних кошиків, після чого нас повернули до міста. Ночівля вдома лишалася найкращою частиною програми.

Ренні перехопила мене ввечері. В артефакториці теж стояли три дні практики — у майстерні, під дахом, з лавками й чаєм. Вона повідомила мені про це й, здається, вважала, що втішає.

Про вівторок нас попередили: поїдемо далі, повернемося пізно, обід і воду взяти з собою.

Лессарія сприйняла це як виклик особисто їй. Коли я спустилася, на столі вже стояв кошик, у якому їжі було щонайменше на всю групу разом з Ірлевеном, і Лессарія прикидала, чи влізе туди пиріг.

— Рея поруч не буде, — сказала я. — Нести це доведеться мені. Цілий день. Лісом.

Лессарія зважила аргумент і поступилася. Кошик залишився вдома. Я взяла два бутерброди й фляжку, поклала їх у рюкзак і на цьому питання харчування закрила.

Цього разу брички йшли довше. Дорога звузилася, потім скінчилася, і далі ми йшли пішки.

Ірлевен зупинив групу на пологому узліссі, дістав із торби пагін і підняв його над головою.

— Сивець. Збираємо ягоди разом із верхівкою пагона, завдовжки з палець, не більше. Ознаки три. — Він повернув пагін боком. — Лоза гола, червонувата, без колючок. Ягоди сидять по дві, з нижнього боку торішнього пагона, у сірому пушку — наліт не стирати, бо саме заради нього все це й робиться. І третє.

Він переломив стебло.

— На зламі зелений і вологий. Схожа на нього шеруха ламається сухо, а ягоди в неї по три. Шеруху я в мішках бачити не хочу. Розберіться по двоє.

Пари склалися швидше, ніж він договорив. Ірлевен перерахував їх, дійшов до мене, сказав «працюйте самостійно» і пішов уздовж узлісся.

Сивець ріс густо, проте не там, де було зручно. Перші два кущі я знайшла під ялинником, і за пів години пальці почали прилипати до секатора. Я кинула секатор у мішок і далі працювала своїм ножем — виходило швидше й рівніше.

Коли я розчистила третій кущ, до нього підійшли двоє й почали зрізати з протилежного боку. Ми розійшлися рівно тоді, коли на кущі не лишилося чого зрізати. Жодного слова при цьому не прозвучало.

Я пішла шукати власні кущі, подалі.

Ліс поступово рідшав. Дерева ставали нижчими, під ногами з’явився камінь, і на десятій хвилині я помітила, що попереду посвітлішало.

Світло було неправильне. Ранок давно скінчився, сонце стояло за спиною й ліворуч, а попереду між стовбурами лежала рівна бліда смуга, яка не мала до сонця жодного стосунку.

Дерева розступилися, і я побачила Завісу.

Вона стояла впоперек лісу тремтінням повітря — тим самим, яке буває над розпеченим каменем у липні. Посеред грудня це виглядало дивно. Тремтіння було ледь помітне, і якби не світло, я пройшла б повз, нічого не зрозумівши.

Крізь прозоре марево розпливалися обриси рівнини, що лежала з того боку. Далеко, до самого краю видимого, — жодного дерева. Пологі підйоми, бура зимова трава, темна смуга чогось схожого на дорогу. Обриси не стояли на місці: варто було затримати на них погляд, і лінія горизонту повільно повзла вбік, а потім поверталася назад, ніби її вели нерівною рукою.

Пропускний пункт зі шлагбаумом, вартовими й печатками стояв за багато годин їзди на південь. Тут Завісу ніхто не знімав. Тут вона просто стояла собі й тремтіла, як стояла двісті років.

Найкращий кущ сивцю ріс саме там, за кілька кроків від Завіси. Гола червона лоза по коліно, ягоди по дві, у щільному сірому пушку, і жодного зрізу.

Я присіла, поклала мішок на мох і взялася до роботи. Зрізала пагін, перевірила злам — зелений, вологий, — поклала в мішок. Другий. Третій. Обійшла кущ, щоб узяти пагони з дальнього боку, де він був густіший.

Під нижніми гілками щось зашаруділо, і просто мені під ноги вискочив заєць. Я відсахнулася, зачепилася п’ятою за корінь і втратила рівновагу.

Перед очима майнули довгі вуха. Спиною я провалилася в Завісу.

Цього разу не було ні туману, ні дороги, ні кроків усередині, ні того відчуття, коли магія обмацує тебе й вирішує, що з тобою робити. Одну мить я падала. Наступної під ногами була хвоя.

Згрупувалася ще в падінні, а торкнувшись землі, перекотилася через бік і підвелася на коліно. Рюкзак незручно з’їхав на плече, але ніж я втримала.

Я поправила лямку, підвелася й оглянулася. За спиною стояв ліс. Попереду стояв ліс. Ліворуч і праворуч теж, і ніде — ні марева, ні світла, ні рівнини.

Невже знову.

Із Завісою в мене не складалося з першого разу. Тоді, щоправда, все мало пояснення. Бенедикт сидів у мене на плечі й думав про комах. Я думала про діда й на мить згадала болота. Завіса вислухала обох, склала побажання докупи, і нас обох доставили точно за заявкою: трясовина, комарі, гнус у необмеженій кількості. Бенедикт лишився цілком задоволений подорожжю.