Розділ 8 (ч2). Про чужу пам’ять, сімейні справи та добровільний вигул драконів

Озеро Ксандра знайшла на карті ще минулого тижня: година їзди на північ, потім дорога під ліс і далі стежкою. Лессарія зібрала кошик, вага якого натякала, що вона розраховувала щонайменше на чотирьох. Патриція спробувала оселитися в кошику й була вилучена звідти разом із шинкою, яку встигла привласнити.

Коней узяли з Алверової конюшні — двох спокійних, ельфійської породи, на вигляд глибоко переконаних, що з ними ніколи нічого не станеться.

Ксандра їхала повільно й дуже зосереджено. Вона тримала повід обома руками, дивилася коневі між вухами й час від часу щось йому казала — тихо, ніби вела перемовини.

Рей деякий час спостерігав.

— Ти раніше їздила верхи?

— Так. Звісно.

Дорога повернула до лісу. Ксандра пройшла поворот, видихнула й додала:

— Пів дня на верблюді по пустелі й кілька годин на коні: від Завіси до Валь’Тієра.

— А ті ваші, — сказав Рей. — Які тягли воза, коли ми вдавали торговців. На них верхи не сідають?

— Арги? Пробували. Їх хотіли зробити військовими верховими тваринами. — Ксандра поправила повід. — Та за звітами, вершники частіше страждали від власного транспорту, ніж від ворога. І від ідеї швидко відмовилися.

Рей пригадав тих істот. Дорогою вони плелися спокійно й узагалі здалися йому найспокійнішим, що він бачив на Оскурі.

— Мені вони видалися цілком миролюбними.

— Торговці підгодовують їх заспокійливими грибами. Тому вони сумирні й тому ж повільні. — Ксандра перехопила повід зручніше. — Усе, не відволікай мене.

— Від чого?

— Від їзди верхи.

Рей під’їхав ближче.

— Можемо їхати разом. На одному коні.

Ксандра оглянула його, потім сідло, потім те місце, яке в сідлі лишалося вільним.

— Зручним це не здається, — сказала вона. — І мені потрібна практика.

Далі вони їхали мовчки. Рей тримався поруч, щоб у разі потреби встигнути перехопити або її, або повід коня, якщо той раптом вирішить обрати власний маршрут. Кінь маршруту не змінював, ішов чемно й, здається, вважав себе єдиною розумною істотою в цій компанії.

Озеро відкрилося за наступним поворотом, під схилом: темна вода, пологий берег, кілька великих каменів у траві й ліс півколом.

Ксандра зіскочила першою й пішла розкладати речі. Рей узявся до коней.

Розсідлати коня виявилося складніше, ніж він розраховував. Попруга піддалася з третьої спроби. Сідло він зняв правильно, а от де його класти, щоб не намокло, вирішував довше, ніж слід. З другим конем справа пішла швидше, бо перший уже дав необхідні уроки.

Коли він закінчив, Ксандра сиділа на розстеленому покривалі й дивилася на нього.

— У тебе, схоже, теж не так багато досвіду.

— Верхової їзди мене вчили, — сказав Рей. — Як усіх. А сідлали конюхи. — Він пішов до каменів. — А потім я вперше побачив магмобіль і зрозумів, що він мені подобається значно більше за коней.

— Розумна думка. — Ксандра посунулася, звільняючи місце. — Коли це було?

— Років у сім.

Рей сів поруч і взявся розгортати пакунки. Хліб, сир, холодне м’ясо, дві фляги.

— Ми тоді жили на Вогняних островах, — сказав він. — У гостьовому будинку маминої сестри. Тітка й дядько — це батьки Кайдена.

— Тітка теж артефакторка?

— Дар у неї є, слабший, ніж був у мами до того, як…

Рей замовк, згадавши, через кого мати випалила свій дар, перевів подих і продовжив:

— Та й тітку артефакторика не особливо цікавить. А от дядько стежив за кожною новинкою. Магмобіль з’явився в нього ледь не того року, коли їх винайшли. І ми його вивчали.

— Він дав вам його розібрати?

— Він дав нам його вивчити, — поправив Рей. — Дар мати тоді вже втратила, але схеми читала краще за всіх на островах. Ми з нею сиділи в тому гаражі цілими днями. Спершу вона пояснювала, потім я почав щось розуміти, а до чотирнадцяти знав будову краще за дядька.

Ксандра відрізала сиру.

— А зараз вона цим займається?

— Артефакторикою? Так. Потоків вона не бачить і руни силою наповнити не може, для цього в неї двоє помічників. Решту робить сама.

— А магмобілями?

— Магмобілі окремо, для власного задоволення. У майстерні в неї стоїть один, який вона збирає років шість. Тричі він був майже готовий.

— Я б на це подивилася.

— Побачиш.

— А Кайден?

— Кайдена до гаража не пускали. У нього тоді був період, коли він підпалював усе, що горіло.

— Період скінчився?

— Він тепер має Патріка, тож період почався знову, але змінився виконавець.

Вони поїли. Сонце відбивалося у воді так, що на неї важко було довго дивитися, і Рей зрозумів, що більше не має жодної причини відкладати.

— Я хочу випустити Нара.

Ксандра відставила кружку й оцінила спершу воду, потім дерева, потім коней.

— Давно пора. Він коней не з’їсть?

Усередині піднялася хвиля щирого, глибокого обурення — такого масштабу, що Рей на мить утратив нитку розмови. Нар не просто заперечував. Він явно вимагав негайно виправити це непорозуміння.

— Він образився, — сказав Рей.

— Зрозуміла, — сказала Ксандра. — Перепрошую.

Вони відійшли далі вздовж берега, за виступ схилу, що затуляв коней. Рей залишив одяг на камені, поки Ксандра дипломатично роздивлялася озеро.

А тоді відпустив.

Світ розсунувся й став іншим — ширшим, гострішим на запахи й звуки. Там, де щойно стояла людина, розправив крила графітовий дракон, темно-сірий, із рядом шипів уздовж хребта, і перше, що він зробив, — потягнувся всім тілом, як тягнеться той, кого надто довго тримали в тісному. Склав крила, розправив знову, ретельно, по одному. Пройшовся берегом, чіпляючи кігтями пісок. Сунув морду у воду, чхнув, відступив на крок і сунув удруге, щоб переконатися, що вода поводиться так само.

За схилом пирхнув кінь і затупотів на місці. Нар повернув голову на звук, але вода цікавила його більше.

— Привіт, — сказала Ксандра.