Розділ 7. Про добросусідські візити та користь чаю.

Валь’Тієр. Ксандра.

На другий день муха не ожила. На третій теж. Лессарія перестала питати про неї за сніданком і перейшла на погоду. Рей перестав перевіряти колбу на кожній перерві, і всі ми потроху почали розслаблятися.

У четвер я постукала до Рейнара, щоб покликати на сніданок, і, як завжди, відчинила, не дочекавшись відповіді.

Він сидів на ліжку, вже вдягнений, спершись ліктями на коліна, і дивився на колбу, яку тримав у руці.

Я підійшла й зазирнула.

По склу повзала муха. Суха, сіра, з одним крилом, яке стирчало вбік під неправильним кутом. Виглядала вона жахливо, навіть за мушиними мірками. Але повзла старанно, по колу, обмацуючи скло в пошуках виходу.

— Що ж, — сказала я. — Треба повідомити мамі.

Рей віддав мені колбу мовчки. Говорити не було про що: Цинія, попелиці й ця конкретна муха виявилися одного авторства, і автор сидів зараз навпроти мене, застібнутий до останнього ґудзика.

Того ж дня я перехопила маму в школі, між парами, й показала колбу. Вона глянула на муху.

— Ожила.

— Ожила, — підтвердила я.

— Владнаємо, — сказала вона й повернула мені колбу так, ніби йшлося про пляму на скатертині.

Після чого пішла на свою пару, а я на свою.

П’ятниця минула так звичайно, що це вже саме по собі було підозріло. Ми з Реєм ходили на заняття, обідали за нашим столом і вдавали, що найбільше нас турбують заліки. Рей двічі за ранок машинально торкнувся сумки там, де раніше лежала колба. Дорогою до їдальні він обійшов дохлого жука на доріжці так природно, що ніхто, крім мене, не помітив, що обходив він його за три кроки. Ренні й Тарен уперше за тиждень заговорили одне з одним і протрималися без сварки аж до третьої пари, а потім з’ясували, що по-різному вимовляють ельфійське слово «контур». Кайден з’явився на обід із забинтованим пальцем і повідомив, що вони з Патріком нарешті досягли взаєморозуміння. Звичайний день, і ми сумлінно в ньому жили.

Увечері до нас заїхали батьки. Мама спитала в Лессарії, чи прийнято тут приносити чай у гості. Почувши, що прийнято, вона пішла з Алвером до комори й повернулася з бляшанкою. Мені мама повідомила, що завтра ми п’ємо чай у Тавелінів, налагоджуватимемо добросусідські стосунки.

— Навіщо? — спитала я.

— Побачиш.

Батько в цей момент дуже уважно роздивлявся камін. Потім вони поїхали: у мами вдома, за її словами, була робота на всю ніч.

У суботу мама зайшла по мене о пів на п’яту, з бляшанкою під пахвою. Бляшанку перев’язала стрічкою Лессарія, бо так пристойніше. На лівій долоні в мами темнів тонкий поріз, уже затягнутий. Такі в Цитаделі лишаються після ритуального ножа, коли жриця поспішає й шкодує сили на загоєння.

Ми рушили в обхід кварталу.

— З попелицями все владнала, — сказала мама, поправляючи стрічку на бляшанці. — В академії прийняли пояснення: бракований артефакт підживлення рослин увійшов у конфлікт з артефактом проти шкідників. Один травив попелиць, другий продовжував їх живити. Звідси ефект.

— І повірили?

— Професор Ліандіс повірив першим. Сказав, що цей артефакт йому ніколи не подобався.

— А з артефактом справді щось було не так?

— Тепер — так.

Хвіртка Тавелінів уже виднілася в кінці вулиці, коли я нарешті кивнула на бляшанку.

— А там що?

— Східний збір з Алверової комори. Гостинець.

— І все?

Мама перехопила бляшанку зручніше.

— Ще ритуал, який я провела вчора вночі в лабораторії твого батька. На крові. Хто вип’є цей чай, забуде, що Цинія поверталася. Для них вона залишиться похованою.

— А ми?

— Для нас із тобою — просто чай. Непоганий, до речі. Алвер його беріг.

— Отже, ми несемо сусідам речовий доказ у подарунковій обгортці.

— З бантом, — погодилася мама й відчинила хвіртку.

Пані Аеліна Тавелін зустріла нас на ґанку. Висока, пряма, зі сріблястим волоссям, закрученим у вузол, з якого за весь вечір не вибилося жодне пасмо. Маму вона привітала тепло. Мені кивнула рівно так, як киває на парах, коли я підіймаю руку.

Бляшанку вона прийняла обома руками.

— У нас гостинець заварюють одразу, при гостях. Інакше гості можуть подумати, що його відклали для когось поважнішого, — сказала мама.

— Звісно ж, — погодилася господиня і пішла заварювати, а нас провели до вітальні зі скляними дверима в сад.

Морвен підвівся нам назустріч, дочекався, поки кроки дружини стихнуть у коридорі, і спитав упівголоса:

— Є новини? Про Цинію?

— Вона під наглядом і нікому на очі не потрапить, — сказала мама, сідаючи. — Сюди вона не повернеться.

— А знайшли… ну, тих, хто це зробив?

— Шукаю. Коло звузилося. — Мама взяла з вазочки печиво й оглянула його з усіх боків. — Мені треба розуміти, що про цю історію знають в академії. Ректор звернувся до мене напряму. Що ви йому сказали?

— Я сказала, — відповіла пані Тавелін від дверей. Вона поставила чайник на стіл і сіла. — Мірвейн на раді скаржився, що в оранжереї біда, а фахівця немає сто років. Я сказала, що знаю фахівчиню і що вона допомогла нам із дуже неприємною ситуацією в саду.

— Якою саме ситуацією?

— Я не уточнювала. Він не питав. Ельфи рідко розпитують про чужі сади.

— Про собаку ані слова, — додав Морвен. — Ви ж попереджали.

— Ви все зробили правильно, — сказала мама. — Ксандро, наллєш?

Я налила. Спершу господині, потім Морвенові, потім мамі, як учила Лессарія. Собі наостанок. Передала вершки, підсунула Морвенові цукорницю, до якої він тягнувся через увесь стіл, і відпила. Чай і справді був смачний.

Морвен відпив, потримав чай у роті й схилив голову набік.

— Чебрець, — визначив він. — Сушена айва... І щось незнайоме.

— На кордоні свої трави.

— Мушу дізнатися склад. Для колекції.

— Спробую з’ясувати, — пообіцяла мама.

Я знову відпила чаю й подумки перевірила: Цинія, ваза, мідний таз, пів години піни. Усе лежало на своїх місцях. Склад збору, вирішила я, ботанікові краще так і не дізнатися.