Розділ 5. Про ранкові рішення, марнославних ящірок та межі чужої гостинності

Валь'Тієр. Рейнар Глейсборн.

Рей прокинувся і не розплющував очей.

Учора після обіду він сказав, що піде готуватися до завтрашніх занять. Це навіть не було брехнею — підручники він приніс і розклав на столі акуратним віялом. Далі він сів біля вікна й просидів так півтори години, і жодна сторінка за цей час не перегорнулася.

Йому просто треба було побути самому й подумати.

Рей звик вирішувати проблеми. Прокляття було проблемою двадцять років: у нього був термін, симптоми, артефакт на шкіряному шнурку і чіткий перелік того, чого не можна робити. З цим можна було жити. Він і жив.

Як вирішити те, що почалося на вівтарі, він не знав.

За останній місяць Рейнар жодного разу не обертався. Навіть трохи більше місяця, якщо рахувати від оскурського лісу. Спершу було ніколи: портал, повернення, служба безпеки з приладами, підписи, пояснення, дід Ксандри, який дивився на нього так, ніби прикидав вартість ремонту. Потім стало просто нікуди. Тоді у нього була мета — знайти Ксандру, витягти Ксандру, не здохнути в процесі. Мета зручна тим, що не лишає часу на запитання.

Мета скінчилася, а запитання лишились.

Одне з них він так і не навчився формулювати як слід. Приблизно воно звучало так: добре, він дракон, і що тепер робити з цим щодня? Не в бою, не над пустелею, не тоді, коли треба зламати клітку. А в понеділок. У четвер. У черзі до їдальні.

Як зробити дракона й перекроєну магію буденністю, а не пригодою? Пригоду він якось пережив би. Буденність лякала більше.

Нар усередині ворухнувся — не заперечуючи, радше нагадуючи про себе.

Ім'я з'явилось два тижні тому, коли Рею набридло подумки називати його «драконом» і «воно». Виходило рівно навпіл: Рей і Нар. А разом — Рейнар. Логіка була сумнівна, зате працювала. Рятувала від відчуття, що він з'їхав з глузду. Нарові ім'я, схоже, припало до смаку. Нар узагалі виявився ласим до всього, що хоч трохи скидалося на визнання.

Після ритуалу він змінився. Раніше це був звір у клітці, який рвався назовні й палив канали при кожній спробі його вгамувати. Тепер він поводився як хтось, хто вчиться. Слухав. Замовкав, коли Рей просив. Подавав голос рівно настільки, щоб позначити свою позицію, і позиція ця останнім часом була одна: досить сидіти, полетімо.

Місяць без неба Нар терпів. Терпів чемно. Але терпіння в нього мало межу, і Рей цю межу відчував так само чітко, як власний пульс.

В ельфійській бібліотеці він знайшов три книжки про драконів. Дві виявилися поемами, і в них дракони переважно палали, ревли й символізували. Третя була старим переказом легенд, і в ній ішлося про те, що людина і звір із часом стають одним цілим — двома руками одного тіла, двома думками одного розуму. Автор писав про це впевнено, але як саме це відбувалося  делікатно опускав.

Одним цілим Рейнар себе не відчував. Він відчував присутність. Постійну, уважну, з власною думкою про все, що відбувається.

Чи то ельфи чогось не розуміли про драконів, чи то Рейнар був неправильним драконом. З'ясувати це не було в кого.

Найпомітніше це було з Ксандрою. Коли він тримав її за руку, у кімнаті було троє, і третій радо ділився міркуваннями. Принаймні базові інстинкти після ритуалу приглушилися, і за це Рей був Зерії окремо вдячний, хоч і не збирався озвучувати вголос, за що саме.

На тумбі біля ліжка стояла колба.

Зерія поставила її перед ним учора буденно, як передають сіль. Потримай при собі кілька днів. У кишені, на столі, байдуже. Головне, щоб було поряд.

Ішлося про те, що він, схоже, підіймає мертве. Просто фактом свого існування. Собаку в сусідському саду, попелицю в шкільній оранжереї, а можливо й  усе, що має необережність здохнути в радіусі його щоденного маршруту.

Рей у це не вірив. Це помилка, збіг, чужий слід, будь-що. Він був у цьому впевнений.

Тоді чому досі не розплющив очей і не подивився?

У двері стукнули й одразу відчинили.

Рей розплющив очі. Ксандра стояла на порозі, вже вдягнена, з косою, заплетеною абияк.

— Привіт, — сказала вона й усміхнулася. — Ну що там?

Вона кивнула в бік тумби.

Треба було лише повернути голову. Він дивився на неї.

Ксандра відповіді й не чекала. Вона підійшла до тумби, взяла колбу, підняла її до світла й для надійності трусонула.

— Вона дохла.

Рей видихнув. Стримати цей видих не вдалося, і Ксандра, звісно, його почула.

Вона поставила колбу назад і подивилася на нього.

— Рею. Це ще нічого не означає. Мама каже, що може бути ефект накопичення еманацій. Вона відчувала їх у повітрі коли прийшла вперше, але не звернула уваги — не знала, який тут нормальний фон, і не мала з чим порівнювати. Потім вирішила, що це залишкове від порталів і від неї самої. — Ксандра сіла на край ліжка. — А зараз каже, що фон чистіший. Тож або треба більше часу, або взагалі нічого не буде.

— Або це не я, — сказав Рей.

— Або не ти, — погодилася Ксандра.

Впевненості в її голосі було рівно стільки, скільки в його.

— Ну добре. — Вона підвелася. — Час збиратися до школи. Ти снідатимеш унизу чи сказати, щоб тобі принесли сюди?

Рей подивився на неї з відвертим захопленням.

Учора він практично втік із-за столу й замкнувся на пів дня. Сьогодні не наважився повернути голову і подивитись. Вона зрозуміла і те, і те — і не сказала жодного слова ні про перше, ні про друге. І тепер вона спокійно пропонувала йому лишитися нагорі й досидіти цей ранок у ролі трагічного героя з поеми пані Тавелін.

— Ні, — сказав він. — Спущуся. Іди до мене.

Ксандра підняла брову.

Робила вона це рівно так само, як учора в дверях вітальні робила Зерія. Той самий кут, та сама пауза. Рей ледь не засміявся, згадавши, чим це для нього вчора закінчилося, і подумав, що з цією спадковістю йому ще жити й жити.

— Просто побудь поряд, — сказав він.

Ксандра лягла поряд, поклала руку йому на груди й повела пальцем по мітці на ключиці — повільно, обводячи візерунок, думаючи про щось своє.