Розділ 4(ч2).Про ельфійську теорію, зручні легенди та муху, яка передумала.

Наступного дня практики знову не було, теорію нам відчитали за годину, і до полудня я опинилася вдома з єдиним обов'язком прочитати поему. Пані Тавелін задала її на середу з поміткою «прочитати уважно», і в цій помітці я чула особисте.

Ми облаштувалися у вітальні. Я сиділа на дивані, підібгавши ноги, і спиралася на Рея. З погляду читання це не найзручніша поза, зате з усіх інших — найкраща. На колінах у мене лежав тоненький том, і я намагалася вичитати в ньому щось, за що в середу можна було б отримати пристойну оцінку. Поки що за тридцять сторінок вітер устиг оплакати брід, туман над бродом, каміння в броді, човен, який колись до цього броду не доплив, і окремо — власну самотність. Що саме сталося на броді, поема повідомляти не квапилась. У мене вже зріла підозра, що там і не сталося нічого і що саме в цьому й полягає задум.

Рей перебирав пальцями пасма мого волосся, думаючи про щось своє, і рухи ці були настільки заспокійливими, що поема програвала їм із розгромним рахунком.

Я перечитала той самий рядок тричі й зрозуміла, що думаю про попелиць.

Комаха, яка здохла й продовжує жерти. Собака, яка здохла й продовжує гавкати. Хтось у Валь'Тієрі методично піднімав дрібне мертве — і робив це, судячи з асортименту, без жодної системи. Собака сусіда й попелиця в шкільній оранжереї. Якщо це план, то я не бачила в ньому мети. Якщо це не план, то воно ще гірше, бо тоді в нього немає й меж.

Учора мама забігла до нас на п’ять хвилин — рівно на стільки, щоб забрати Цинію, повідомити, що все вирішується легко, і пообіцяти подробиці згодом. Після цього вони з батьком поїхали до заміського будинку готувати артефакти.

У шибку щось стукнуло. Я підняла голову. Патриція полювала на муху й, судячи зі звуків, збиралася дістатися до неї крізь скло.

Муха сиділа з того боку скла. Патриція сиділа на підвіконні, притиснувшись до шибки всіма шістьма коренями, і час від часу пробувала скло на міцність крайнім пагоном. Скло трималося. Патриція не здавалася. Вона взагалі рідко здається — вона просто чекає, поки світ припуститься помилки.

— Ти не читаєш, — сказав Рей.

— Читаю.

— Ти на одній сторінці десять хвилин.

— Це складна сторінка.

Рей нахилився, зазирнув мені через плече й прочитав уголос рядок, на якому я застрягла.

— «І плакав вітер над сріблястим пнем», — прочитав він рівно. — Це та сама, що була десять хвилин тому.

— Я насолоджуюся.

— Помітно.

Я вже збиралася пояснити йому, що саме думаю про поему, вітер і сріблястий пень, коли знадвору по бруківці прошурхотіли колеса й стихли біля ґанку.

Приїхали батьки.

Рей прибрав руку з мого волосся й підвівся — швидко, одним рухом, — так що я раптом втратила теплу й надійну опору за спиною. Я хитнулася назад, ледь не приклавшись потилицею об бильце, вирівнялася й подивилася на нього.

— Що?

— Нічого.

Рей стояв рівно, руки майже по швах, і вивчав двері так, ніби бачив їх вперше. Вуха наливалися кольором. Щоразу, коли поряд опинялася моя мати, Рей робився бездоганно пристойним, наче від цього залежало, чи доживе він до вечері.

Двері відчинилися. Зайшли батьки.

Мама зупинилася на порозі, окинула поглядом вітальню — мене, дещо перекошено відкинуту на дивані, і Рея, який стояв за два кроки збоку зі старанною невимушеністю. Мамин погляд затримався на ньому рівно на секунду. Одна її брова ледь піднялася і опустилася назад.

Колір із Реєвих вух перекинувся і на шию.

— Добрий день, — сказав він голосом, яким доповідають начальству.

— Добрий, — сказала мама і пройшла в кімнату.

— Ми нічого… — почав Рей і зупинився.

— Я нічого й не питала, — сказала мама.

Я хотіла зауважити, що ми читали поему, але вчасно зрозуміла, як це прозвучить.

Врятувала Рея Лессарія, яка зайшла слідом за батьками і запропонувала поговорити за обідом.

Тема, як на мене, була специфічна для обіду. Але якщо Лессарію влаштовувало обговорювати мертвих попелиць над тарілками, то мені й поготів: попелиці апетиту не псували.

— Отже, оранжерею врятовано, — почав Алвер. — Розповідайте.

— Врятовано, — підтвердила мама. — Хоча слово «попелиця» я не хочу чути ще тиждень.

— Спрацювало так, як ми й припускали, — сказав батько. — Артефакти зняли залишкову магію — ту, що тримала комах на плаву. Щойно підживлення не стало, попелиці здохли. Цього разу остаточно.

— А хто це робить? — запитала я. — Хто піднімає мертве?

Мама відповіла не одразу.

— Поки не знаю, — сказала вона. — Але вже здогадуюся, де шукати.

— А ще, — додав батько, і в голосі його майнуло щось підозріло схоже на гордість, — ректор запропонував Зерії викладати.

Алвер підвів брову.

— Викладати що?

Мама посміхнулась і відповіла:

— Захист від темної магії. За сумісництвом.

— Ти? — я мало не засміялася. — Верховна жриця вал'Корвус викладатиме ельфам, як захищатися від таких, як ти?

— Іронію я оцінила ще в кареті.

Вона явно була задоволена тим як склались обставини.

Обід вже ішов до кінця, коли мама дістала з кишені невелику скляну колбу, заткнуту корком, і поставила її перед Реєм.

— Це тобі, — сказала вона. — Потримай кілька днів при собі. У кишені, на столі — байдуже. Головне, щоб було поряд.

Рей узяв колбу, підняв до світла. Усередині, на дні, лежала муха — суха, підібгавши лапки, з тих, яких знаходять на підвіконні наприкінці осені.

— Вона дохла, — сказав Рей.

— Знаю, — сказала мама. — Знайшла її в оранжереї. Вона ожила разом із попелицями, просто на їхньому тлі була не такою помітною. Тепер хочу дещо перевірити.

— Що саме?

І тут до мене нарешті дійшло.

Собаку підняли в сусідському саду, зовсім поруч із нашим будинком. Попелицю підняли в школі, де Рей щоранку залишає на полігоні то лід, то сірий туман, назви якому ще не придумали.

Рей теж про це подумав. Це видно було з того, як він поставив колбу  — надто акуратно, з тим спокоєм, який у нього завжди означав протилежне.