Розділ 3(ч2). Про понеділки, чужі війни та комах, які не знають, що вже мертві

Рей і Кайден уже сиділи за нашим столом — ми завжди сідали вп’ятьох, коли в усіх збігався час обіду, — і щось обговорювали: жваво, вголос, перебиваючи одне одного. Я мало не розчулилася.

— Ми до вас, — сказала я і сіла.

Ренні сіла з боку Кайдена, Тарен — із протилежного, і між ними знову опинилася я, як буфер.

— Як Патрік? — запитала я в Кайдена.

— Прекрасно. Кімната ціла. Штори цілі. Усе майже ціле.

— Майже?

— Постраждала тільки подушка. Якою я гасив пожежу.

— Яку пожежу? — Ренні відклала виделку.

— Патрік збив муху струменем полум’я. — Кайден показав пальцями коротку траєкторію. — Муха впала на конспект. Конспект зайнявся. А то був конспект із бойової магії професора Вейрана, а Вейран без конспекту до практики не допускає. Довелося б усе відновлювати, а там уже два тижні лекцій. Тож я вирішив, що подушки мені менше шкода.

— Це небезпечно, — сказала Ренні. — Ти зараз тут. А він там. І якщо він щось підпалить без тебе — хто гаситиме? Тримати вогнедишну рослину в гуртожитку — це безвідповідально.

Тарен пирхнув.

Це був короткий, тихий звук, і на будь-кого іншого Ренні б не зреагувала. Але звук видав Тарен, тому вона розвернулася до нього так, ніби він грюкнув дверима.

— Нічого смішного тут немає. Утримання небезпечної істоти заборонено статутом і правилами гуртожитку. Пункт одинадцятий.

— Дванадцятий, — сказав Тарен. І це вже було зле. — Одинадцятий — про шум після одинадцятої.

— Тим краще, що ти їх вивчив.

— Я їх вивчив, бо тут усе вирішують папером. Але якби ти інколи дивилася на світ ширше, ніж через креслення, статут і три кола розрахунку, то знала б, що існують інші способи.

— Які, наприклад?

Я тяжко зітхнула. Ну от, почалося.

Кайден підпер підборіддя долонею й розвернувся до них корпусом, як людина, що вдало купила квиток. Рей знизав плечима й спокійно продовжив їсти.

— У кімнаті Кайдена стоїть захисна система, — сказав Тарен. — Я допомагав її ставити. Коли його немає, там безпечно.

— О так, — протягнув Кайден. — Стоїть.

— І що там може бути за система? — Ренні подивилася на нього так, ніби він щойно заявив, що літає. — Для контуру з реакцією на вогонь потрібен артефакт із накопичувачем, датчик температури й окремий контур гасіння. Це три рунні схеми, які треба узгодити між собою, інакше вони або спрацюють не в потрібній послідовності, або не спрацюють узагалі. Плюс живлення. Плюс перевірка раз на дві доби, бо накопичувачі просідають. Я вже мовчу про те, що в гуртожитку заборонено ставити активні контури без дозволу коменданта, а дозвіл видають…

— Усе. З мене досить.

Тарен підвівся, взяв тацю й пішов.

Ренні дивилася йому вслід секунди три.

— Але ж я права, — сказала вона майже розгублено.

— Права, — погодився Кайден. — Просто його система працює вже два тижні. І перевірена практикою.

Ренні опустила погляд у тарілку й не відповіла. Це в неї означало, що аргумент вона визнала, а сам факт — ні.

Я вирішила, що це вдалий момент змінити тему.

— Як полігон?

Рей відповів не одразу. Цього було досить, щоб я зрозуміла: погано.

— Нестабільно, — врешті сказав він. — То нормальний лід. То цей сірий туман. Половину на половину. Передбачити, що вийде, поки не можу.

Могло бути гірше.

Насправді могло. Перші два тижні на полігон разом із Реєм справно ходили двоє зі служби безпеки — щоразу інші, щоразу ввічливі, щоразу з приладами. Вони заміряли, записували, сперечалися між собою й нарешті дійшли висновку, який нас цілком влаштовував: прокляття давно вросло в канали, а коли прокинувся дракон, магія перебудувалася під нову конфігурацію й затягла прокляття в спільний потік.

Версія була переконлива й майже правдива. Не враховувала вона лише ритуалу на вівтарі, після якого все це, власне, і сталося. Але про цю частину на Естероні краще мовчати, тож нехай собі буде дракон.

— Стабілізується — стане простіше, — сказала я.

Договорити мені не дали.

На моє плече сіла пташка — маленька, з блідого світла. У дзьобі вона тримала складений аркуш. Я вже знала, що робити: взяла записку, і пташка беззвучно розтанула, ніби її й не було. Ельфійські вісники. За три з половиною тижні я вже звикла до них, хоча першого разу мало не прибила одного.

Я розгорнула аркуш. Кілька рядків, рівний почерк.

— Що там? — запитав Рей.

— Ректор. Просить зайти до нього. Зараз.

— Навіщо він тебе викликає? — Ренні відірвалася від тарілки.

— Не знаю. — Я склала записку. — Але зараз з’ясую.

Рей підвівся разом зі мною.

Кабінет ректора був на другому поверсі, у крилі з вікнами на парк. Рей лишився в коридорі, я зайшла сама.

У кабінеті було троє. Ректор Мірвейн за столом. Професор Ліандіс, який завідував оранжереєю. І третій ельф — я бачила його в академії разів п’ять, з ним віталися всі, а хто він, я так і не дізналася.

— Сідайте, — сказав ректор. — Ви, певно, здивовані.

— Трохи є.

— Пояснить професор Ліандіс.

Ліандіс подивився на ректора. Той ледь помітно кивнув, і ботанік заговорив.

— Оранжерею закрито через попелиць.

Я мовчки чекала. Попелиця — це було так буденно, що на секунду мені навіть полегшало. Я згадала Тиндаля і його улюблене покарання: група штрафників, пінцети й нескінченні ряди листя, з якого належало знімати попелиць поштучно. Я цю честь уже мала й тихо сподівалася, що ельфи до подібних методів не додумалися.

— Ми провели стандартне очищення. — Ліандіс зробив паузу. — Воно не подіяло. Точніше, ми так думали. Тепер з’ясувалося, що…

Він опустив очі й замовк, підбираючи слова. Я вже була майже заінтригована.

Слово взяв незнайомий ельф.

— Проблема в тому, що очищення якраз подіяло, — сказав він рівно. — Попелиці загинули. Але не перестали існувати. Вони мертві й при цьому продовжують жерти рослини — тільки тепер інтенсивніше, ніж живі. Ми не можемо їх знищити. Ні відомими методами, ні тими кількома, які випробували від безвиході. Лишається вогонь. Але тоді ми втратимо оранжерею, а цього не хотілося б.