Розділ 3(ч1). Про понеділки, чужі війни та комах, які не знають, що вже мертві

За три тижні я вивчила про ельфів головне: вони не запізнюються. Ніколи.

Двері аудиторії зачиняються рівно о восьмій, і той, хто не встиг, має чудову нагоду поміркувати про час у коридорі.

У понеділок розклад обіцяв мені практику в оранжереї, потім історію, потім обід. Ми з Реєм дійшли разом до воріт, а далі розходилися в різні боки. Йому наліво — до полігону, де у них із Кайденом зранку стихійна магія, тобто до полудня частина полігона буде або під льодом, або під чимось, чому назви тут ще не придумали.

Мені направо — до першокурсників.

Першокурсників з обміну було  двоє: я і Ренні. Нас просто причепили до місцевого першого курсу, бо створювати окремий потік заради двох людей ельфи вважали марнотратством, а марнотратство вони не терпіли навіть більше, ніж непунктуальність.

Ренні пішла на артефакторику і з першого дня ходила туди так, ніби нарешті потрапила додому. Мене визначили до травників.

А Тарен вал'Нейл офіційно не вчився ніде — він ходив вільним слухачем на історію та теорію магії, а решту часу просиджував у бібліотеці, де, судячи з кількості книжок на його столі, готувався або до вступу, або до захоплення школи зсередини.

Оранжерея зустріла мене зачиненими дверима. На дверях висіла табличка з написом : «Карантин. Вхід заборонено», а біля дверей стояв професор Ірлевен, який веде в нас практику. Він стояв спиною до дверей, тримаючи планшет із розкладом, і перегородив прохід ще до того, як хтось із групи встиг підійти ближче.

— Практики не буде, — повідомив він. — Першому курсу — до сорок другої аудиторії. Теорія.

— А оранжерея? — запитав хтось попереду.

— Карантин, — сказав Ірлевен і озирнувся на двері.

Двері нічого не додали.

Тиндаля я перехопила на сходах. Він у нас куратор обміну, а це означає, що раз на тиждень він підписує мені папери й раз на тиждень цікавиться, чи не сталося чогось, про що йому доведеться звітувати.

— Професоре. Що з оранжереєю?

— Не можу розголошувати.

— Ясно.

— Ар'єнталь. — Він поправив окуляри. — Якби я міг, я б розповів. Але я справді не можу. Скажу лише, що там дещо дивне.

І пішов угору читати нам теорію ботаніки замість практики.

Пару я просиділа сумлінно. Записала три сторінки, з яких потім не змогла відновити жодної думки, бо весь цей час думала про інше.

Оранжерею закривають не просто так. За три тижні я вивчила дві можливі причини це зробити.

Перша — зараза. Спори, гниль, дрібна комаха, яка встигла розповзтися по ярусах, поки її не помітили. Тоді закривають, аби не рознести далі, й чистять усе разом. Нудно, але зрозуміло, і з такого не роблять таємниці.

Другу причину я ледь не створила особисто. На третій парі викладач не повірив в специфіку мого дару — вирішив, що я перебільшую, — і попросив «показати на практиці», підживити силою пагони пасльонового в'юнка. Я показала. За годину в'юнок відростив дрібні пащі вздовж усього стебла, навчився пересуватися під землею й почав куштувати на зуб кожного, хто підходив до грядки без обережності.

Оранжерею тоді теж мало не закрили. Врятував Тиндаль: у нього досвід із моїми рослинами багатший за будь-чий; він вистежив головний корінь, витягнув усе одним стеблом і додав до своєї колекції. Плюс в'юнка був у тому, що корінь один. Відловив — і питання закрите.

Але Тиндаль зараз тут, зі мною, читає ботаніку. Та і я цього разу в оранжереї нічого не вирощувала й не поїла. Отже, або причина була першою, але встигла ускладнитися, або за три тижні я вивчила про ельфійські оранжереї далеко не все.
Тиндаль дивних формулювань на вітер не кидав — якщо він назвав щось дивним, то це було дивним за його шкалою, а його шкала починалася там, де в нормальних людей закінчувалася.

Історія була наступною парою, і там я опинилась посеред чужої війни.

Ренні прийшла зі свого крила й сіла праворуч. Тарен прийшов із бібліотеки й сів ліворуч. Між ними опинилася я. Жодного слова одне одному вони не сказали. Це було зроблено так ретельно, що я майже почула, як вони не розмовляють.

Отже, знову.

До цього вже можна звикнути. Вони сваряться постійно, з тією регулярністю, з якою сходить сонце, і приблизно так само невідворотно. Дивує інше. Окремо ні Ренні, ні Тарен не сваряться ні з ким і ніколи. Ренні — найспокійніша людина з усіх, кого я знаю, вона свою незгоду висловлює переліком пунктів. Тарен взагалі поводиться так, ніби роки з браслетом навчили його одному: не привертати уваги. Порізно вони мирні, ввічливі й нудні. Але варто посадити їх у радіусі двох кроків — і в обох наче хтось вселяється. Причини цієї війни не знає ніхто. Я питала кожного. Ренні сказала, що це не варте обговорення. Тарен сказав те саме, слово в слово, і це був єдиний випадок на моїй пам'яті, коли вони в чомусь погодилися.

Пара, до речі, була цікава. Йшлося про те, як двісті п'ятдесят років тому три ельфійські ремісничі гільдії мало не влаштували одна одній війну через єдиний стандарт на руни — і не влаштували виключно тому, що війна вимагала б спершу погодити спільний стандарт на зброю, а на погодження стандартів у них ішли десятиліття.

Насолодитися до кінця мені не дали два потоки холодного мовчання обабіч.

До їдальні ми йшли утрьох, і виглядало це, гадаю, урочисто. Ренні дивилася прямо перед собою. Тарен дивився прямо перед собою. Я йшла посередині й мовчала з солідарності до обох одразу. Заговорити з одним означало стати на його бік, а обирати сторону в конфлікті, причину якого не знаєш, — це найкоротший шлях втратити одразу двох друзів і навіть не зрозуміти чому.

Загалом непогана прогулянка. Тиха. Ще б знати, чому ми всі троє мовчимо.