Розділ 2. Про руни та собак, яких не мало бути.

Валь'Тієр. Зерія вал'Корвус.

Минув майже тиждень, відколи Зерія оселилася в заміському будинку Еларіона. Будинок простояв законсервованим двісті років, чекаючи на господаря з тим терпінням, на яке здатні хіба камінь та ельфи. За весь цей час у ньому лишилося кілька слуг, які вміли головне — мовчати. Дивилися вони на неї іноді дивно. Але дивитися дивно й при цьому мовчати було саме тим поєднанням, яке Зерія цінувала в підлеглих понад усі інші чесноти.

Зараз вона сиділа за столом у малій вітальні й гріла камінь.

Звучало це принизливо навіть подумки. Верховна жриця домену вал'Корвус, перед якою ще місяць тому пустіли коридори, схилилася над пласким камінцем і старанно виводила на ньому руну тепла — тонку, місцеву, з подвійним завитком, значення якого визубрила напередодні з місцевого підручника для початківців.

Виправдання цьому було, і навіть поважне. Власна магія Зерії на Естероні або нікому не відома — і тоді доведеться пояснювати речі, яких вона пояснювати не збиралася. Або відома аж надто добре, і тоді пояснювати доведеться слідчому. Тутешні закони ставилися до її профілю з палкою одностайністю: заборонено все. Рунне ж ремесло було легальне, шановане і нудне.

Отже, чаклувати Верховній жриці випадало лише через руни. Малюєш візерунок, вливаєш силу, і сила слухняно робить написане. Ніхто не питає, звідки взялася сила, доки результат відповідає намальованій руні.
Лишалося навчитися не переливати.

Сила на Естероні поводилася нахабно. Удома її доводилося виманювати, тягти крізь щільне повітря, відвойовувати з кожним ковтком. Тут вона йшла сама — легко, охоче й у кількості, якої ніхто не просив. Перші дні Зерія раз у раз ловила себе на тому, що вклала в просту дію стільки, скільки вдома вистачило б на невеликий ритуал.

Камінь під пальцями почав теплішати. Рівно, слухняно. Зерія вела силу тонким струмком, стежачи за руною.

Двері відчинилися.

— Зеріє.

Струмок здригнувся. Рука на мить забула про дозу, руна спалахнула яскравіше, ніж належало, камінь коротко зашипів і тріснув навпіл із сухим звуком. Дві половинки лежали на столі, злегка димлячи.

Зерія повільно поклала долоні на стіл і подивилася на Еларіона.

Він стояв у дверях, тримаючи складений удвоє аркуш.

— Вибач, — сказав він. — Це справді важливо.

— Що там?

— Прилетів вісник від батька. — Еларіон підняв аркуш. — Просить, щоб ти приїхала проконсультувати за твоїм профілем. І бажано швидко, щось термінове.

Це було несподівано з кількох причин одразу.

По-перше, за тиждень Зерія встигла скласти уявлення про місцеві надзвичайні події. Найгучнішою досі лишалася письмова скарга однієї поважної пані на те, що фонтан сусіда дзюрчить уночі надто голосно.

По-друге — «за твоїм профілем». Її профіль тут узагалі не мав би існувати. Те, чим Зерія займалася вдома, на Естероні або не існувало, або каралося. І от воно раптом комусь знадобилося.

— За моїм профілем, — повторила вона. — Тут.

— Так і написано.

Зерія глянула на тріснутий камінь, ніби той міг щось додати. Камінь мовчав.

— Добре. За пів години буду готова виїжджати.

Еларіон кивнув і вийшов — розпорядитися щодо екіпажа.

За пів години перед ґанком стояла закрита карета. Занавіски на вікнах Зерія попросила ще першого дня й відтоді жодного разу не пошкодувала. Еларіон, готуючи її до Естерону, чесно попередив про квіти: буде багато, доведеться якось із цим жити. Квітів виявилося помірно — стояла не та пора, і сади поки що обмежувалися погрозами. А от про світло її не попередив ніхто.

Небо тут було світле. Сонце — яскраве. І, ніби цього замало, місто збудували з білого каменю, який ловив кожен промінь і послужливо кидав його просто в очі перехожому. За тиждень очі призвичаїлися: тепер Зерія витримувала вигляд вулиці  довше кількох секунд, і це вона вважала прогресом.

Карету тягли двоє коней. До коней Зерія досі придивлялася з насторогою. Удома тварина, яку впрягали в щось, за першої ж нагоди намагалася вкусити візника, або будь-кого, хто мав необережність опинитись поряд. Тутешні коні мали доброзичливий, злегка дурнуватий вигляд і не намагалися з'їсти нікого, навіть одне одного. Зерія не могла позбутися відчуття, що вони щось замислюють.

У вітальні Алвера її чекала несподіванка.

Зерія бачила достатньо мертвого, щоб упізнати його з порога. Бачила й таке мертве, що не бажало лежати спокійно, — удома це час від часу траплялося. Хтось помирав, а потім, з тих чи інших причин, повертався: людина, тварина, байдуже. Причини зазвичай зводилися до чийогось невдалого експерименту, рідше — до спонтанного викиду, ще рідше — до місця, де певних еманацій за століття накопичилося більше, ніж земля здатна втримати.

Але побачити мертву собаку у світлій ельфійській вітальні вона не очікувала. Про собак Зерія вже мала уявлення: галасливі, метушливі й абсолютно незрозуміло навіщо потрібні.  Ця ж сиділа посеред килима, опустивши голову.

— То що це і звідки воно? — запитала Зерія.

Собака підвела голову й подивилася на неї.

— Її звати Цинія.

— Цинії — це назва квітів, — пояснив Еларіон. — Яскравих і дуже живучих.

— Ім'я їй пасує. Що з нею сталося?

— На неї з полиці упала ваза з квітами, — прояснила ситуацію Ксандра. — Господар прибіг, коли вже було пізно.

Зерія подивилась на Цинію.

— І тут квіти.

Собака на килимі втягнула повітря й випустила його з довгим звуком, підозріло схожим на зітхання. Дихати їй, судячи з усього, потреби вже не було — але звичка виявилася живучішою за власника. Зітхнула вона так, ніби цілком поділяла думку, що всі неприємності на світі починаються з квітів.

Зерія подивилася на неї уважніше. Зустріти в цьому світі однодумця вона не розраховувала, а тим більше в такому вигляді.

Ксандра стисло переказала решту. Собак у господаря троє. Цинія загинула майже тиждень тому, похована в саду. Могила свіжа, дати з неї не витягнеш. Зверху нічого не проросло, хоча за тутешньої погоди мало б. Слідів того, що з-під землі щось вибиралося, немає. Що всередині — не видно.